До старості всіх нас по життю веде одна стежина, от тільки провідники на ній — різні. Одним судилося діждатись синівської опіки й любові, турботи рідних, щебету онуків, другим — пізнати смак самотності, гіркоту журби... Тут, у Миколаївському міському притулку для громадян похилого віку та інвалідів, здається, навіть розбурхані надвечір’ям німі хмаринки пливуть тихіше, жалісливіше...
На знімку: у 80-літньої Марії Никіфорівни Карлович — 50 років стажу на машинобудівному заводі.
Доля більшості мешканців цього соціального закладу гідна окремої розповіді про трудові й ратні подвиги. Майже кожен — ветеран війни і праці. Майже в кожного — ордени і медалі та до сорока років трудового стажу. Вони — колишні корабели і машинобудівники, учителі, медичні працівники, представники інших гідних поваги професій. Директор притулку Володимир Власов може годинами розповідати про внесок своїх підопічних у нинішнє благополуччя миколаївської громади, про їхні заслуги і чесноти.
— Не для газетної сторінки обрали ви адресу нашого закладу, — дорікає мені. — Притулок — місце, де немає чим посмакувати обивателю, тут не знайдеш сенсацій, пригод. І все ж я вдячний «Голосу України» навіть за те, що зацікавилися, що то за заклад такий — наш притулок. Розумію — в півмільйонному місті розповідь про життя 36 ветеранів — скромний привід для розмови. Та мені приємно, що можу поділитися нашими повсякденними клопотами, а вони не такі вже й безликі.
Втім, приватною розмовою не обійшлося. На моє глибоке переконання, привід є. І насамперед тому, що є такий заклад. Його поява — особиста ініціатива миколаївського міського голови Володимира Чайки. Дев’ять років тому першими мешканцями стали два десятки самотніх літніх городян, чиїми іменами свого часу славилося місто. У мальовничому місці над Інгулом депутати міськради відвели чудову територію під будівництво майбутнього притулку. Спочатку старенькі з острахом ставилися до пропозиції переїхати з самотніх осель до нового пристанища. Та чуйне ставлення персоналу притулку, тепло і турбота розтопили потроху зболені одинокістю серця.
— Я був приємно здивований, коли у перші дні роботи притулку побачив на нашому подвір’ї гурт молодих людей. Це були студенти Миколаївського державного аграрного університету разом із ректором В’ячеславом Шебаніним, — згадує Володимир Власов. — Повідомили, що вищий навчальний заклад бере шефство над мешканцями притулку. А вже наступної суботи з лопатами і граблями студенти впорядковували територію. Найперше висадили дерева, і не просто дерева, а справжній парк, який назвали «Сад життя». Нині на цьому місці — оаза краси: усе квітне, буяє. Ще одну територію впорядкували під висадку городини. Назвали ділянку «Дари природи з наших грядок». І відтоді кожного літа студенти висаджують тут помідори, цибулю, городину, є грядки з баштанними культурами. Дивлячись на цей витвір рослинництва, літні люди набираються сил та енергії.
Недарма у народі кажуть: «Розділене горе — половина горя, розділена радість — подвійна радість». А великої душі людина Володимир Якович нагадує, що мірилом гідності суспільства є наше ставлення до одинокої старості. Шефи стали частинкою життя його підопічних. Приходять з концертами, організовують свята, дні народження. І завжди — не з порожніми руками. Нещодавно проректор з навчально-виховної роботи Наталя Шарата разом зі студентами провели захопливу екскурсію по саду, розповіли легенди й оповідки про дерева і квіти. А ще передали мешканцям міського соціального закладу побутову техніку, речі особистого вжитку.
Вересень привніс у життя притулку нові незабутні враження: інваліди І групи Юрій Адольфович Сложінський і Людмила Касьянівна Каськова одружилися!
Весілля у розпалі.
Всі клопоти з організації весілля взяли на себе студенти «аграрки». Самі запросили працівників міського РАЦСу. Завітав на весільний обряд і міський голова Володимир Чайка. Його присутність була не формальністю, а щирим виявом радості за винуватців урочистої церемонії.
Миколаївська область.
Фото з архіву притулку.
