Нова монографія про Івана Мазепу

Видана цього року монографія російського історика Тетяни Таїрової-Яковлєвої «Иван Мазепа и  Российская империя. История «предательства» (М.: Центрполиграф, 2011. — 525 с.) є, безсумнівно, значимим доробком у мазепознавстві. Це серйозна наукова праця, її автор аргументовано дискутує з попередниками. Гострота дискусії подекуди навіть сповнена полемічно-публіцистичного запалу у викритті безглуздих міфологем, які ще є у сучасній російській історіографії про І. Мазепу. Головним плюсом дослідження є добротна архівна джерельна база. Авторка перевіряє навіть опубліковані документи за оригіналами і знаходить чимало невідповідностей, помилок, допущених публікаторами.

Хоча дослідниця нічого кардинально нового не відкриває у сюжетах про Коломацьку раду, В. Голіцина, діяльність гетьмана на Правобережжі, адміністративну реформу 1707-го та події 1708 року, все ж вона додає чимало важливих подробиць, штрихів, які досить промовисто прояснюють ту чи іншу ситуацію. З цих позицій особливо вдалим є розділ «Реформи 1707 року». Т. Таїрова-Яковлєва фактично описала на основі знайдених нею джерел хронологію того, як влада Петра І за допомогою утворення Київської губернії, інших адміністративних заходів «сильно скорочувала повноваження гетьманської адміністрації», робила великий крок «на шляху знищення автономії» (с. 335).

Так само детально і аргументовано виписані авторкою події 1689 р. у Москві, господарська діяльність гетьмана, його стосунки з С. Палієм тощо.

Сьогодні досліднику біографії І. Мазепи дуже важко здивувати істориків якимось новим ракурсом в образі гетьмана. Одначе такі спроби є. Ось і Т. Таїрова-Яковлєва висунула досить незвичну для української історіографії тезу — «Іван Мазепа зробив видатний внесок у створення Російської імперії» (с. 11)!

Оригінально! Звучить навіть привабливо для переосмислення ролі цієї особи у російському державотворенні.

І ось тут хотілося б з автором пополемізувати. Адже дещо не сходиться в цьому плані в біографії І. Мазепи. Як, наприклад, бути з епізодом утримування козацьким військом — усупереч союзницьким зобов’язанням — Правобережжя України? Гетьман вчепився «мертвою хваткою» у нього, бо додавав російській імперії землі? Чи він таки передусім прагнув об’єднати землі України? Т. Таїрова-Яковлєва стверджує: «В петровському оточенні з самого початку не планувалося залишати за Росією Правобережжя» (с. 194). Отже, Мазепа свідомо вступав у конфлікт з імперією! Друге. Якщо Мазепа — «будівничий імперії», то чому він не заходився вірнопіддано ліквідовувати автономію, а почав опиратися утворенню Київської губернії? Ці два факти дуже не в’яжуться з головною концепцією історика із Санкт-Петербурга.

Те, що козаки за наказом Петра І йшли у похід на Азов, Казикермен, у Прибалтику, ніби й означає, що вони, як і їхній лідер, є «будівничі імперії». Однак тоді до «будівничих» слід додати усіх рядових військовиків, старшин, гетьманів, які у ХVІІ—ХVІІІ століттях, з волі царів, ішли у військові походи. Усе ж, якщо оцінювати згадане по справедливості, то справжні виконроби імперського будівельного майданчика сиділи у Москві, а все інше для них було гарматним м’ясом, знаряддям у імперських замірах. Ми тим часом знаємо багато листів Мазепи до царя, де гетьман під різними приводами намагався переконати монарха у необхідності позбавити гетьманські полки тяжкої військової повинності.

Який при тім внесок гетьмана (в контексті розбудови імперії) «в реформування російського православ’я» (с. 11)? Авторка сама себе спростовує: «Але прагнення царя підкорити церкву і просвітництво своїй волі не могло зустріти розуміння у гетьмана, вихованого на традиційних православних цінностях. Він не міг схвалювати ті податки, якими Петро обклав монастирі для потреб війни, Всешутейські собори, зацікавленість протестантизмом та ін.» ( с. 248).

Дослідниця називає «стійким міфом» «зраду» гетьмана «задовго до подій 1708 року», мовляв, «ніяких доказів цьому нема» (с. 337). За версією історика, «з перших днів приходу партії Наришкіних до влади, захоплений юнацьким запалом Петра, що прагнув зламати стару Росію і збудувати нову, європейську, Мазепа активно підключається до цих зусиль» (с. 11).

Тут авторка дотримується традиційної панівної історіографічної схеми, згідно з якою гетьман вірно два десятиліття служив, а потім «прозрів» у 1707—1708 рр. За висновком Таїрової-Яковлєвої, Мазепа з 1689 р. «стає найважливішим радником Петра» (с. 11), «військовим консультантом» (с. 89), «активним помічником у 90-ті роки» (с. 247). Тим часом є факти, які дещо не вписуються у цю схему. Ми впевнені, що більшість фахівців з історії доби Петра І не назвуть Мазепу радником царя у 1689—1696 рр. Цар у перші роки правління після регентства Софії був далекий від політики, а тим паче Гетьманщини. Яку «європейську Росію» він будував? Його захоплювали вибухові пристрої, потішні полки, будування кораблів, пияцтво з друзями. Формально гетьман звертався з листами, проханнями до царів, але фактично усі питання залагоджували від їхнього імені впливові царські родичі-урядовці чи їхні уповноважені. Така була практика.

Т. Таїрова-Яковлєва вважає, що «ідеалізованим борцем за вольність» (с. 371) Мазепа виглядає лише в очах прихильників української національної ідеї. «Хочеться вірити, — зазначає вона, — що настав час відмовитися від цих пошарпаних і банальних штампів» (с. 370). Одне слово, в інтерпретації дослідниці Мазепа постає таким собі справедливо ображеним на царя, О. Меншикова, освіченим володарем, котрого обставини змусили піти на союз з Карлом ХІІ для збереження свого володарювання. Але він скоро зрозумів свою помилку і намагався її виправити, та вже не зміг. Якби це було насправді так, то старшина на Бендерській комісії 1709 р. не писала б про «гетьмана Мазепи прагнення, щоб руський нарід скинув московське ярмо й був вільний». Маємо й низку інших свідчень, документів, які говорять про те, що гетьман вирішив «проти ворогів москалів за добро отчизни в обороні законів і свобод повстати». Ці джерела авторка монографії знає. Його знамениту «Думу» теж. Та не бере до уваги у своїх висновках.

«Здавалося б, і дивовижне багатство, і княжий титул, і величезна влада, — пише вона, — все це у нього, 70-річного хворого і одинокого старця, було. Але хто знає, коли переступається межа, втрачаються можливість і бажання зупинитися у людини, яка потрапила на вершину. Або, може бути, ним справді керувало бажання врятувати свою вітчизну, захистити «дружин і дітей». Довести будь-що однозначно ніколи не вдасться» (с. 355). Ось такий образ подає нам санкт-петербурзька архівістка. Так, за її версією, це вже не «ізменник» (що дуже радує!), але разом з тим і не «український патріот». Одне слово, він вартий поважної монографії як діяч, що «зробив видатний внесок у створення Російської імперії».

Попри те, нова книга дає привід для роздумів та дискусії, уточнення багатьох історичних сюжетів. Особливо цінним є поява монографії в Росії — для глибшого розуміння історії України доби гетьмана Мазепи. Радує, що Таїрова-Яковлєва, висвітлюючи господарську, військову, культурницьку діяльність гетьмана, знаходить у ній в основному позитив. І це, звісно, дуже контрастує з тією звичною концепцією «злодея», від якої важко відступитися й досі багатьом історикам, політикам. Привертає увагу й відверта симпатія автора монографії до об’єкта дослідження. Вона його подає як здібного і талановитого діяча. Такий погляд із Санкт-Петербурга, безумовно, викликає повагу.

 

Чернігів.