ЕЛЬЗА

— Нашого перекладача вбито. Можете перекласти фразу Сталіна про те, що гітлери приходять і відходять...

— Так точно! Можу.

— Тоді ходімо в підвал. Перелякані люди набилися там, мов оселедці в бочці. Я звернуся до них нашою мовою, а ви перекладете. І все!

В підвалі темрява після сліпучого сонця. Чути лише дихання й шарудіння людей.

— «Гітлери приходять і відходять, — по-командирськи гучно кине в темряву підполковник Андрєєв, — а народ німецький, держава німецька залишаються!»

Як тільки я перекладу цю фразу, в підвалі зчиняться радісні вигуки, і до нас посунуть старі бабусі й неголені діди. А далі несміливо, перелякано оглядаючись, зявляться й молоді жінки, й дівчата в якомусь несусвітному дранті, з намазаними сажею обличчями, щоб виглядати старими, неохайними й одворотними. Всі вони виходитимуть з темних кутків, мружачись од світла, що падає з розчинених дверей.

Обступлять не підполковника Андреєва, а мене: тиснуть мені руки, обережно торкаються до моїх плечей. Деякі цілують навіть мої чоботи, ніби я своїм перекладом сталінської фрази поверну їх з могили на світ божий!

А одна жінка в темній вовняній хустці, у важкому драповому чоловічому пальті, мало не до п’ят, падатиме мені на груди, мов підкошена, з риданнями і словами вдячності.

— Ходімо, сержанте! — скомандує підполковник. — Нам треба вибиратися на рокаду, щоб втрапити на Темпельгофський аеродром і захопити його з ходу

Я кинуся вслід за командиром полку, але жінка міцно триматиме за руку і раптом обніме й поцілує мене, схлипнувши. А потім заридає вголос і вибіжить за мною з підвалу на поверхню, під ласкаве квітневе сонце. Обличчя її змарніле й змучене. Але врода й інтелігентність виразно сяє з нього на сонячному світлі і сліпить мене.. Хустка з неї злетить під подувом вітру, розстебнуте пальто саме впаде з її плечей. І відкриється біла-біла кофта під ним, туго напнута пружними грудьми. А вона все ще тримає мене за руку і благає, ридаючи:

— Gehe nіcht nach Berlіn! Dort zu fіll Troppen! Dort іst Fojer! Dort іst Tod! — і обнімає мене за шию, горне до себе, мов дитину. А далі лепече щось швидко-швидко! Так, що я не все й розберу. Все вмовляє не йти на Берлін, мов маленького на прогулянку.

Вона й справді старша за мене. їй, мабуть, років 36 — 40. А мені лише 21, тільки повернуло на 22-й.

— Що вона від вас хоче, сержанте? — дивується Андрєєв, якому ординарець подасть повід красивої, мов сон, молоденької гнідої кобили. Ледь торкнувшись стремена, підполковник Андрєєв легко й спритно кине своє треноване й худорляве тіло в сідло, осадить танцюючу під ним кобилу і, перегинаючись із сідла, допитуватиметься: — Що вона хоче, сержанте? — кобила, танцюючи, задкуватиме все далі й далі, а командир полку сердито гримає: — Що їй треба від вас? Що треба?

— Не радить іти на Берлін. Бо там, мовляв, вогонь, смерть, дуже багато військ. І мене там уб’ють..

— Чим же ви їй так приглянулись, гвардії сержанте?

— Мабуть, тим, що гарно й зрозуміло переклав ваше цитування товариша Сталіна?.

— Не тільки, сержанте, — роздумливо мовить підполковник і, уважно дивлячись на мене, наїздитиме знервованою молоденькою кобилою на мої чоботи. — Не тільки... Хіба ж їх розгадаєш, цих жінок?

Але цього разу жінка звертається не до мене, а до підполковника Андреєва:

— Іch bіn Elza. Meіn Fater und meіn Lіebe Hans mordertschі! Іhr — показує пальцем на мене, — auhc Tod nach Berlіn.

— Що вона каже? — питає мене Андреєв, перегинаючись із сідла.

— Пророкує мені смерть у Берліні. Просить вас не посилати мене на штурм.

— Ти диви, яка жаліслива! — враз спохмурніє Андрєєв. — Не слухайте, сержанте, бабських теревенів! Виводьте свою штурмову групу на рокаду. Там десь Сухов чекає вас.

Підполковник крикне через ліве плече: «Не баріться, сержанте!». І за ним полетить в надвечір лункий тупіт кінських копит по чужому асфальту.

А розпатлана весіннім вітром жінка знову настигне мене, вхопить за руку:

— Не рушай у Берлін! — знавісніло кричатиме, мов на пожежу. — Там тебе вб’ють! Я бачу знак, печать на твоєму обличчі! — Вона обніматиме й цілуватиме мене, як сина, промовляючи це благання й застереження.

Квітневий вітерець зриватиме слова з її вуст і хльоскатиме ними мені у вуха набатом тривоги й ніжності, що не забувається й понині...

Це станеться під вечір 27 квітня. А 28-го ми братимемо штурмом штаб ВМС Німеччини на Фрідріхштрассе, зайнятий есесівцями із заблокованими в ньому підполковником Андреєвим і майором Підрубенком — начальником штабу дивізії, що саме в лиху годину навідає наш 101-й гвардійський полк. І мене й справді там уб’ють...

А я й через 67 років чую її розпачливе благання не йти на Берлін і схвильоване до краю попередження про небезпеку смерті з вуст чужої людини — жінки поверженої Німеччини! її схвильоване дихання чую на своїх губах, у своїх ніздрях, донесене весіннім вітерцем, як талісман від усіх напастей і смертей. Й досі чую той схвильований голос, сповнений тривоги за мене, і почуваю себе й досі безсмертним — стільки в тому голосі бриніло тоді тривоги й ніжності до мене, пришельця хтозна з якої далини на її землю!

І до мене підсвідомо, серед війни і ненависті, долине біблійна мудрість: «Всі люди — браття! Створені Богом для взаємної любові й добра! А не для війн і вбивств!».

Але воєнна дійсність і обов’язок зірвуть цей паросточок мудрості, і він тут же відлетить від мене вслід за легеньким і ласкавим подувом найніжнішого квітневого вітерця.

Так люди, самі того не усвідомлюючи, розстаються з Мудрістю Біблії заради скороминучих обов’язків і потреб, обкрадаючи самих себе і зраджуючи свою Долю і Судьбу. Забуваючи, що писали її Великі Мудреці з досвіду людства «Во віки віків!»

Саме через це Історія не може нічому й нічого навчити прийдешні покоління. Бо на землях забуття виростають лише бур’яни бездуховності та безпамятства.

 

Конча-Озерна, 

21 квітня 2011 року.