ЕРНА

На лівому фланзі перед нами було два містечка перед Одером — Зонненбург і Чернов. В Зонненбурзі німці виставили ар’єргард для прикриття військ при переході через замерзлу ріку. Відхід, очевидно, завершувався. Бо з першими ж нашими прострілами кулеметники й автоматники з прикриття теж чкурнули на західний берег. А в Чернові військ не виявилося зовсім. І ми без бою оволоділи цими містечками. І нас зупинили в них на відпочинок. Для того, щоб підтягнути полкові й батальйонні тили, розтягнені між двома великими ріками на величезному просторі.

Перед цими містечками повернувся з резерву командир дивізії Хуратов. З місця в кар’єр віддав наказ: «Тщательно проверить все дома, подвалы, чердаки! Чтобы ни одного вооруженного фрица не осталось! В дома поодиночке не заходить! Обязательно должно быть огневое прикрытие извне! Как и надлежит в уличных боях. Ясно? Тогда — вперед! К вечеру местечко должно быть чисто от врага, как перед причастием!»

Так ми й діяли попарно: один входить в будинок, а другий прикриває його автоматом напоготові. А потім, непомітно для самих себе, почнемо й поодинці оглядати будинки. Бо жодної тривожної ситуації не виникає. Під вечір я й підійду сам, один, до великого цегляного присадкуватого будинку з широким обійстям, що виходить в поле.

Штовхнувши важкі вхідні двері, наставляю в них автомат на бойовому взводі і сахаюсь раптом назад! Торопію і навіть жахаюся: на мене з темряви летить, розчепіривши скрючені пальці, вирячивши божевільні очі, стара-престара німкеня з розпущеним сивим волоссям, наміряючись через ППШ дотягтися брудними нігтями до обличчя, до моїх очей!

— Мг-г-р-р-р! — гарчить на мене, намагаючись хоч шкрябнути, якщо не вирвати очі. І я бачу її роззявлений в гнівному екстазі та відчаї рот, у якому стирчать два-три почорнілі пеньки напівзогнилих зубів, ворушиться червонуватим черв’яком вузький і гострий язик.

Отут я й згадаю мудрі поради Хуратова, але навкруги пустка — анікогісінько! Що ж мені робити? Не різонути ж її в упор з автомата?

— Gros Mutter! — Лунає з напівтемряви. — Das іst Erіch! Fon Afrіka for Erіch! Meіn lіebe Erіch! — Відтягнувши божевільну бабцю, переді мною з’являється білява голубоока дівчина, дивовижної вроди, трохи повнувата, розкішна. Кидається до мене, простягає руки, наміряючись обняти. І знову: — Erіch! Erіch! Іch warder Dіch!

— Эт-то еще что такое? — гримить у мене за спиною гнівний голос Хуратова. — Ты же умеешь по-ихнему! Почему ж не объяснишь ей, что ты никакой не Эрих? Лишился ума от ее красоты и нежности? Так они же обращены не к тебе! Тоже мне писатель! Вон! — несподівано гримне він на німкеню, і вона раптом щезне в темряві кімнати, наче її й де було. — Напугался? Растерялся?

— Побачили б ви яка стара відьма мало очі мені не видрала!

— Я же приказал обследовать дома парами, страхуя друг друга. Ладно, разберемся. Я тут свой КП расположу. А ты мотай в свой расчет, подсчитай, сколько мин осталось. И сколько расходовали при артподготовке. Думаешь, отдых дается для сна? Все подсчитать и доложить немедленно! Всем минометным расчетам! Тебя первым вызову!

— Дозвольте йти? — кину руку до шапки-вушанки, ще вологої від снігу.

— Иди и готовься к докладу. А они тут все напуганы налетами авиации союзников. И нас боятся, напуганные геббельсовской пропагандой. Наш полковой переводчик уже успел с некоторыми жителями побеседовать. Говорять, что на околице Чернова был то ли патронный, то ли снарядный завод. Так американцы с англичанами разнесли его в пух и прах! А жители от этих бомбежек с ума посходили. Вот и тебя эта девица за какого-то Эриха принимает.

— Хуратов крутить пальцем біля скроні. — Она, видать, умом тронулась... Ладно, иди. Одна нога там, а другая — здесь!

Крутнуся через ліве плече, віддам йому честь, а сам думаю: хто ж може підрахувати випущені під час артпідготовки міни? Добре, хоч наші їздові завжди знають, що в них на підводах у ящиках лишилось.

Коли ми, всі втрьох — командири мінометних обслуг: сержанти Дубченко, Володя Титов і я — прийдемо вже під вечір до цього великого й затишного будинку, новий ординарець Хуратова першим викличе мене і одразу ж проведе в широку багатовіконну кімнату — щось на зразок вестибюля чи вітальні. Під лівим від входу вікном — широке ліжко. І на ньому я першої ж миті бачу... ту божевільну бабцю, що мало не видерла мені очі, захищаючи юну онуку, підозрюючи в мені ґвалтівника.

А скраєчку, поруч з нею, лежить і вона — юна, вродлива, простоволоса, в білій, в голубеньких квіточках, нічній сорочці! Очі сяють і проміняться до мене ласкою, ніжністю, жаданням. І знов чую:

— Erіch! Meіne lіebe Erіch! — Ледь чутним шепотінням, від якого в мене аж серце здригнеться, а потім заб’ється часто-часто!

І коли я проходитиму поряд з ординарцем Хуратова повз неї, вона вхопить мене за руку, скине ковдру, в мить оголивши божественні коліна, готова обняти й цілувати мене.

— Андреев! Что за задержка? — долине з сусідньої кімнати сердитий голос Хуратова. — Давай поскорее командира первого расчета! Вечер уже наступает. А мне нужно успеть сегодня на доклад начальнику артиллерии дивизии успеть! А-а, это ты, Аника-воин! Или герой-любовник — некий «Эрих»? Садись, давай свои записи и докладьвай, какие там у тебя расходы боеприпасов? И что осталось в загашнике. Нам же предстоит Одер форсировать!

Коли я відзвітую і на моєму місці опиниться Дудченко, настане «момент Істини»: дівчина вхопить мене за руку, як я проходитиму повз неї, і шепне:

— Erіch! Kom іn andere Zіmmer! — Легко сплигне з-під ковдри і, вхопивши мене за руку, бігом, босоніж, потягне в коридор, а потім у кімнату з венеціанським вікном на всю стіну, закине руки навхрест, підніме нічну сорочку до горла. І в мене перед очима сліпучо зблисне сонцем чи сяйвом електрозварки її біле-біле, божественно прекрасне юне тіло небаченої і невимовної краси!

Але саме цієї миті у двері нервово й швидко постукають. Вона блискавично опустить сорочку, що впаде їй до щиколоток, тигрицею кинеться до дверей, наміряючись повернути ключ, але не встигне: двері розчиняться і на порозі виросте височенна постать ординарця. Він закриється від неї зігнутою в лікті рукою, мов від сліпучого сонця, і крикне перелякано:

— Сержанте! До командира роти!

— Іch so wartet Dіch! — схлипне дівчина в мене за спиною...

І одразу ж почується схоже на орлиний клекіт виття старушенції:

— Erna! Erna! Donner Wetter! Kom hіer! Kom! Kom!

Сержанта Дубченка вже немає. Хуратов стоїть над столом, стемнілий од люті. Дивиться на мене, презирливо й гнівно примружившись:

— Чужие пряники воруешь, подлец? — і на Володю Титова, що саме виросте на порозі: — Вон отсюда! Когда надо будет, позову! — І знов до мене: — Командира роты предаешь? Обкрадываешь? Трудно догадаться, зачем я их здесь оставляю? В чужие сани лезешь? Все вы, украинцы, в своего предателя Мазепу пошли! Все!!! Ты меня предаешь, как предал Петра Великого шведскому королю презренньй изменник Мазепа!

— Она сама меня потащила в другую комнату, — белькочу в дивній прострації.

— Вон! — Знавісніло затупоче ногами Хуратов. — И на глаза мне здесь не попадайся!

Так відбулася й минула моя перша зустріч із жінками поверженої Німеччини.

 

Конча-Озерна, 

21 квітня 2011 року.