Щорічно на карті України недораховуються десятків невеликих населених пунктів
А за двадцятилітню історію незалежності, за офіційними даними, Україна втратила близько п’яти сотень сіл.
І річ не так в укрупненні міст і поглиненні ними своїх супутників, як у безперспективності. Звичайно, є благополучні села з розвиненою інфраструктурою: дороги, дитячі садки, школи... А головне — тут є робота. Такі населені пункти, як правило, — біля автотрас. Але варто звернути убік і проїхати кілька кілометрів по бездоріжжю — й потрапляєш у зовсім інше життя. Такі села ще називають депресивними.
Перша згадка про село Гнильче Підгаєцького району (Тернопільська область) датується 1395 роком. Двічі — в 1914-му і 1944-му — його спалили дощенту. Після Великої Вітчизняної війни тут починалося нове життя. Більше трьох тисяч жителів працювали й жили безбідно. Сьогодні лишилося близько трьохсот чоловік, дві третини з яких — пенсіонери. За минулий рік у селі народилося лише двоє дітей.
Пенсіонери Володимир і Михайлина Калакура разом уже 60 років. Живуть тихим спокійним життям: з десяток курей, корова Ласа, що дає в день два літри молока. Але сил на корову вже не лишилося — продаватимуть. Одержуючи на двох пенсію 1500 гривень, намагаються заощаджувати на всьому. Та не виходить. На зиму необхідно закупити дров — майже 2 тисячі гривень, балон газу — 140, та ще й що-небудь із магазину принести.
— Головне для нас — дорога, — каже голова сільради Іван Сміх. — Зараз навіть рейсовий автобус до нас не доїжджає — ходимо до асфальту пішки. А це майже три кілометри, і для літніх людей — велика проблема. Є в нас торф’яні поклади, ліс, можна було б організувати роботу, але поки що ніяк не знайдемо інвесторів. Багато чого можна зробити, та грошей, на жаль, немає. Навіть на зарплату працівникам сільради місцева влада перерахувала грошей тільки на півроку, а на другу половину, кажуть, шукайте самі. 1996 року розпався колгосп, нічого не залишилося. Фермерство не прижилося. Зруйнувалося все легко, а відновити не можемо. У сільському магазині Марія Сміх купує одразу чотири буханці хліба. На кілька днів: магазин далеко від дому. Добре, що тут можна отоваритися в борг, до пенсії.
Кілька років витає в повітрі проект переселення з міст у вимираючі села, збираються й деякі суми як заохочення виплачувати... А поки ті, хто ще може працювати, їдуть на заробітки. А хто не може — потихеньку спивається. Молодь, перебравшись до міста, у село приїжджає тільки відпочивати.
Фото автора.
