Голос України - Розкрити світ

прагнуть у новоствореному центрі ранньої соціальної реабілітації слабозорих дітей «Геліос»

Кам’янець-Подільський навчально-виховний комплекс для дітей з вадами зору — єдиний в області спеціалізований заклад, де можуть здобути повноцінну освіту діти із зоровими проблемами. Історія його така само давня, як і офтальмологічні недуги. Перші згадки про організацію навчання сліпих при Марійській піклувальній раді сягають ще кінця позаминулого століття. А вже на початку минулого в Кам’янці-Подільському було створено школу для сліпих дітей. Потім змінювались назви, але суть залишалась одна — розкрити дітям світ, який затінили доля і хвороби.

Утім, у благородної ідеї завжди є і зворотна сторона. Якщо є обласний спеціалізований заклад, то, зрозуміло, інструкція зобов’язує направити туди хвору дитину. Але уявіть, що значить відірвати від родини, відправити за десятки кілометрів від домівки до інтернату школярика, який не бачить. Не кожна мама наважиться на такий крок. До того ж дуже часто діти успадковують свої проблеми від батьків. А це означає, що і для них дуже проблематично відвідувати свою кровинку.

Чи є альтернатива в такій ситуації? Звичайно, є. Можна не везти школяра за тридев’ять земель, а віддати до звичайної загальноосвітньої школи, якщо він бачить коли не контури, то хоча б відтінки навколишнього світу. Щоправда, про те, як почувається там така дитина, окрема розмова. Швидке і липке, як смола, прізвисько «очкарик» нерідко обпікає на все життя. А що товщі лінзи, що менше світла проходить крізь них, то більше проблем виникає в дитини. Здоровий зрячий світ нерідко буває нестерпно байдужим і навіть жорстоким до світу напівтемряви. Про це не заведено говорити. Це лише можна відчути.

У кам’янецькому НВК давно вирішили покласти край таким розмовам, а головне — відчуттям. Дуже часто тут не можуть повернути дитині нормальний зір — із природою боротися важко. Але повертають дещо не менш важливе — впевненість у собі, почуття того, що ти такий, як і всі, і життя твоє нічим не відрізняється від життя тих, хто живе в інших тонах і кольорах.

Не варто розпитувати про методику роботи, якісь професійні, педагогічні та медичні секрети в колективу. Треба просто подивитися на дітей, щоб зрозуміти: з поставленим завданням тут справляються.

— Наші діти живуть повним і багатогранним життям. Ми боремося насамперед не із недугою, а з тими психологічними проблемами, котрі вона може спричинити, — розповіла директор Алла Буданцева. — Але ми не можемо розширити до безмежжя наш інтернат, взяти до себе всіх дітей із вадами зору. Таких в області нараховується майже тринадцять тисяч.

Мало того, директор вважає, що таким дітям взагалі не потрібні ні подібні інтернати, ні будь-які спеціалізовані навчальні заклади. Спочатку складно було зрозуміти всю глибину цієї фрази. Але Алла Іванівна дуже терпляче пояснює її зміст і хворим дітям, і їхнім батькам, і чиновникам усіх рангів. Проблемних дітей потрібно не відокремлювати від світу, не створювати для них закриті заклади, а навпаки — відкрити для них і всі школи, і все суспільство.

Першим кроком на шляху впровадження цієї ідеї стала реалізація спеціального проекту — відкриття центру ранньої соціальної реабілітації слабозорих дітей «Геліос». Здійснити його вдалося завдяки активній підтримці Українського фонду соціальних інвестицій. Не вперше він виділяє кошти на різні соціальні проекти.

Відтепер у «Геліосі» знайомитись із навколишнім світом, вживатись у нього будуть діти із порушеннями зору від народження до початку навчання у школі. Паралельно з ними можуть відвідувати заняття і батьки. Їх навчатимуть не просто призвичаюватися до біди, яка спіткала родину, а навпаки — відходити від неї, повертатися до життя, котрим живе здорове суспільство.

Уже саме по собі це завдання дуже непросте — спонукати хвору дитину, її родину подивитись і на себе, і на оточуючих із зовсім протилежної сторони. Але і це не головне для центру. Бо можна скільки завгодно привчати хвору дитину до думки, що вона точно така, як і її ровесники, прищеплювати їй певні навички і знання, позбавляти комплексів, але так і не досягти бажаних результатів, поки цих самих комплексів у ставленні до інваліда не позбавиться саме суспільство.

Й у НВК, і в новоствореному «Геліосі» знають як і вміють боротися зі сліпотою і тими душевними стражданнями, які вона приносить. Тепер центр хоче передати свої знання всім, кому в той чи той спосіб доводиться стикатись із проблемними дітьми.

В «Геліосі» не збираються замикатися лише на своєму місті і навіть області. Тут розробляють свої пропозиції стосовно змін до законодавства, котрі передбачають ліквідацію усяких спецшкіл загалом. Треба стати вище власних амбіцій, проблем свого колективу, щоб зрозуміти: спецшкола не лікує проблеми інвалідності, вона тільки певним чином допомагає боротися з хворобою. Позбавитися від неї повинні насамперед не люди з обмеженими можливостями, а саме суспільство. Тому спецшколи мають стати ресурсно-методичними центрами з роботи з батьками, педагогами загальноосвітніх шкіл, усіма, хто так чи інакше стикається із хворими дітьми. Саме їх треба навчити бачити проблему інваліда. Тоді будь-яку темряву подолати значно простіше.

На знімку: тифлопедагог Ірина Вебер навчить п’ятирічну Іванку Боднарчук та її маму бути впевненими у собі.

Фото авторів.