Урятувати відірвану руку вінницьким хірургам допоміг фактор часу

Циркулярка вгризлася між зап’ястям і ліктем

— Попервах я навіть болю не відчув, — розповідає він. — Думаю, от йолки-палки, мало руку не відірвало. Куртки стало жалко, бо її так затягнуло, що з рукава тільки дрантя лишилося. А тоді дивлюся, моя рука висить відірвана, на клаптику шкіри тримається, і кров юшить.

На крик сина з хати вибіг тато. «Я захитавсь, як п’яний, коли побачив, що сталося, — згадує Михайло Петрович. — В очах потемніло... А син кричить: «Тату, не дурій, спиняй кров!» Я схопив у хліві мотузок від корови і перев’язав коло плеча. Бачу, кров іде менше й менше. Тоді затягнув ще сильніше і кровотеча спинилася. «Добре, що Оля Воронкова була вдома, — каже мати Віктора Марія Степанівна. — Це наша сусідка. А в неї є мобільний телефон».

У цьому віддаленому від райцентру селі лише чотири стаціонарні телефони — у сільраді, школі, медпункті та в будинку місцевого підприємця. Автомобілів ще менше — тільки два, у підприємця «Нива» і голови сільради Василя Дубчака «Славута», не службова, особиста.

Василь Дубчак був у кабінеті, коли йому повідомили про нещастя у Крилових. На жаль, у Копайгородській дільничій лікарні, з якою зв’язався телефоном, сказали, що машина «швидкої» на виїзді. Василь Володимирович побіг додому — і вже через кілька хвилин його «Славута» везла потерпілого до райцентру. Від Володіївець до Бара 30 кілометрів. Але до сусідньої Мар’янівки дорога, як на автодромі, шосейка, та ще й місцями у вибоїнах. Не поспішиш.

У машині, крім потерпілого, були його батько, дружина і медсестра з сільського ФАПу. Віктор під час нашої зустрічі, яка відбувалася у батьківській хаті в присутності сільського голови, не переставав дякувати Дубчаку. Заодно запитував, чи не нагрубив він йому тоді своїми криками. «Я вже всього й не пригадаю, що саме кричав, — каже Віктор Крилов. — Бувало, так боліло, що завивав, як сирена. А то кричав: «Куди ти так женеш, як на пожежу?»

«Усе-таки добре, що нам Бог допоміг урятуватися», — одне й те саме по черзі повторюють Крилови, перебираючи можливі варіанти розвитку тієї жахливої ситуації. «Добре, що «швидкої» не виявилося, — каже мати Віктора. — Бо надіялися б на неї, а хто зна, коли б вона приїхала. А так усі, хто треба, були на місці — і сусідка з телефоном, і Володимирович у кабінеті, і медсестра на медпункті». «Якби не Володимирович, я б до Бара пішки не добіг», — жартує Віктор, з усього видно, оптиміст за вдачею.

У Барській райлікарні оперативно обробили рану, назбирали в пакети снігу, якими обгорнули місце травми — і мерщій до Вінниці. «У «швидкій» було холодно, — згадує Віктор, — і від того боліти стало менше. Здавалося, ніби мені ламають кістки. І я почав знову кричати. Лікар, який мене супроводжував, благав про одне — не втрачати свідомості. Навіть цигарку дозволив запалити. Сам і подав мені її».

У відділенні судинної хірургії обласної лікарні імені Пирогова чергував того дня хірург Володимир Мельник. Потерпілого одразу ж поклали на операційний стіл. Операція тривала шість годин. У палату Віктора доставили уже вночі. Але хворі навіть у такий час не сплять. «У лікарні сон, як у зайця хвіст, — усміхається Віктор. — Коли почав виходити наркоз, знову взявся настільки нестерпний біль, що я готовий був на стелю лізти. Але мені дали такі знеболювальні препарати, після яких я забув про свою руку, навіть почав анекдоти розповідати хлопцям. А вони питають, хто робив операцію. Коли сказав, що Мельник, дружно запевнили: будеш з рукою. Ви знаєте, я й сам переконався, наскільки він і лікар добрий, і людина приємна. Я на перев’язку до нього ходив як на свято. От клянуся вам, забував, що мені болить, коли говорив з ним — і порадить, і пожартує, і щодня в палату прийде...»

«Піаністом не будеш, а дулі складати зможеш...»

Спочатку він не давав нам гарантії, що все буде добре, згадують батько і брат Віктора — Микола. Лікарі боялися, щоб гангрени не було. Це ж дрова, тирса... «Тільки через три дні після операції хірург заспокоїв мене, — говорить Віктор. — Сказав: я не зможу робити все так, як тато з мамою, але дулі складати докторам будеш, це я тобі обіцяю», — усміхається Крилов. «Він не так казав, — поправляє сина батько. — Він казав, що постарається зробити все, щоб ти міг добре тримати ложку і молоток».

— Брат як піде в аптеку, так і приносить чек на 500—600 гривень, — веде далі Віктор. — А тих ліків на два дні, не більше, вистачало. Та що зробиш, це випадок такий. Добрий столяр — обов’язково без пальця. Я ж ту циркулярку сам зробив. Уже більш як п’ять років з нею працюю — і хоч би де яка подряпинка, а тут...

«Біда нас чогось не минає»

Чотири роки тому Вікторового брата Миколу збив автомобіль. На щастя, хлопець вижив. Йому також зшивали, тільки не руку, а ногу, бо роздробило стопу. Ще не встигли забути ту біду, як у двері постукала друга. А точніше — третя. Бо свого часу батька вдарив поїзд. Дякувати долі, травма була така, що її вдалося залікувати. «Дай Бог, щоб це був наш останній клопіт, — каже Марія Степанівна. — Нехай уже він іде в ліс, а не до хати».