Голос України - Храм застиглої музики

У місті зводиться храм. Краси надзвичайної — легкий, стрункий, лаконічний. Будує його Олексій Панна. У пам’ять про свою дочку Катерину (на знімку), чиє життя обірвалася у двадцять років. Тому і храм — Свято-Єкатерининський.

«Дивак», «шаленець», «блаженний» — як тільки не називають у місті Олексія Олексійовича. Як у наш меркантильний час церкву зводити, без щедрих спонсорів, без підтримки! Історія будівництва вже обросла легендами, і багато які з них — правда.

У недавньому минулому успішний бізнесмен, після смерті дочки Олексій продав усе — справу, квартиру, майно. Гроші до копійки вклав у будівництво храму. Що подвигло його на це? Сам він мовчить. Тим, хто його знає, зрозуміло без слів — безмежна скорбота і велика батьківська любов.

Про свою Катрусю він розповідає впівголоса, трохи затинаючись і зупиняючись.

— Каті судила доля стати чудовою піаністкою, — каже Олексій Олексійович. — Вона прославила Україну ще тоді, коли мир і не чував про Кличків чи Руслану.

Роман з роялем

Батько не перебільшує. У цьому переконуєшся, коли більше довідуєшся про Катерину, її коротке, але яскраве життя і творчість. У чотири роки вона вже підбирала мелодії на піаніно. У п’ять — почала складати музику і пішла в музичну школу. А у вісім написала дитячу оперу на вірші Маршака. Трохи згодом відкрилося її обдарування талановитої виконавиці.

Дівчинка продовжує навчатися в Києві, у спеціалізованій музичній школі імені Лисенка при Київської консерваторії. «Музичною мамою» Катрусі стала викладачка Ірина Ліпатова. Вона згадує: «Це була жвава, мила, чарівна дівчинка, внутрішньо вся в бажанні довідатися, відчути... Їй не потрібно було пояснювати невимовне. Починаєш розповідати, а Катя вже знає. Відкіля? Може, від Бога...».

Усі, хто коли-небудь чув Катю, кажуть про її надзвичайну майстерність, самовіддачу і феноменальність. Суть феномена спробував пояснити Михайло Степаненко, голова Союзу композиторів України. «Я зрозумів, що вона насамперед шукала у виконанні душу твору. Їй розкрилося те, що не написано у нотах. І це прагнення через музику виразити єднання душ пробуджувало любов».

Катя відповідала взаємністю. «Я люблю вас усіх», — часто говорила дівчина. У цих словах проривалися нотки чи то смутку, чи то захвату. Їх пам’ятають ті, хто був поруч з Катею.

З Катериною була знайома моя сестра. Вони вчилися в одній музичній школі. Ольга про свою однолітку відзивається захоплено: «Чудова дівчина. Талановита, розумниця і трудівниця. Хоча в житті — звичайна. А яка красуня! Танцювала, співала. Хлопці за нею табунами ходили».

Якось мама Катрусі, Ольга Варленівна, запитала дочку: «З ким у тебе роман?». На що та відповіла: «У мене роман з роялем».

«Скерцо Шопена, як моє життя»

Якщо зав’язався роман у ранньому дитинстві, то перша взаємність прийшла у 16 років. У 1994 році Катерина Панна завойовує першу премію на престижному конкурсі молодих піаністів у Неаполі. Її батько Олексій добре пам’ятає цей конкурс. «Виконавців розділили на чотири вікові групи. Катю записали у другу, але грала вона музику старшої, третьої, групи. Усіх просто зачарувала своїм виконанням. Маститі судді поставили їй сто балів зі ста можливих. Це була перемога».

Перемог у неї було багато. Клас фортепіано професора Степаненка в Музичній національній академії. Запрошення навчатися в консерваторії Веймара (Німеччина). Честь зіграти на роялі Ліста. Визнання музикантів зі світовими іменами!

І ще про одну перемогу. У травні 1999-го Катерина бере участь у надзвичайно престижному конкурсі піаністів у Генуї. Уже в дорослому конкурсі. У фіналі — вона і дві італійки. Журі присуджує перемогу Каті. І знову сто зі ста балів. Після її виступу зал встав і вітав юну українку оплесками. До речі, хоч би де виступала дівчина, — в Росії, Польщі, Франції, Італії, Чехії, вона з гордістю заявляла: «Я з України».

Особливою любов’ю Каті був Шопен. Його вона грала з захопленням. А найулюбленіший твір — Скерцо №4 мі-мажор, перлина класичної музики. В останні роки вона незмінно поверталася до Скерцо. І навіть говорила матері, що це — її життя у викладі Шопена. Вона і книжку хотіла написати: «Четверте скерцо Шопена, як моє життя».

Не встигла. Катруся загинула в автокатастрофі під Парижем у 20 років. Вона передчувала свою загибель. Їдучи з Миколаєва у Веймар, прощаючись з рідними, сказала, що більше сюди не повернеться. І розплакалася. Може, це містика. А може, — дар провидіння.

Загибель Каті потрясла її друзів і близьких. Студент-архітектор Віктор Хофман, який ніколи не писав російською мовою, склав першого в житті вірша:

«Я когда-нибудь стану мудрей

И пойму, что такое душа,

И под шелест осенних дождей

За тобою поспешу, не дыша.

И догнавши тебя на ветру,

Я промолвлю, обняв тебе вновь:

«Ангел мой, я когда-то умру

И пойму, что такое Любовь».

Віктор перефразував слова самої Катерини: «Я коли-небудь помру, і зрозумію, що таке душа...»

* * *

Батько будує храм. Робота йде не так швидко, як хочеться. Але він упевнений, що з Божою поміччю завершить справу. Та й помічників багато. Благословив будівництво храму Єпископ Миколаївський і Вознесенський Пітирим. Без тяганини затвердив документи на будівництво міський голова Володимир Чайка.

Небайдужі й городяни до нової церкви. Місце, де її споруджують, — одне з наймальовничіших і найулюбленіших, у народі його називають Сухий фонтан. Тут начебто повільнішає суєтне життя. Тут, за моїми спостереженнями, зацвітає найперший у місті абрикос.

Тут же я познайомилася з Олексієм Олексійовичем Панною, іконописцем Дмитром Фаном і будівельником-легендою Федором Растворовим. Писати про цих людей — все одно, що описувати звуки музики. Вони такі само цільні — і справжні.

Миколаїв.

P. S. Поки готувався матеріал, у місцевих газетах побачила оголошення: «Свято-Єкатерининському храму потрібні цемент, пісок, щебінь, камінь, швелер, кутик, а також запрошують мулярів, плиточників, підсобних робітників. Потрібна матеріальна допомога, продукти для приготування обідів будівничим храму. Тел. 80512 36-74-37; 80675127569». Може, допоможемо?...