Про весну й культуру на сторінках «Віча»?

Березень у Києві. Останні чорні крижини в темних задвірках і перші повіви, густо змішані з порохом і дрібним піском, яким кілька тижнів тому засипали тротуари. Холодно й сіро. Тільки в підземних переходах вогко, брудно й барвисто. За продавщицями, градус яких завше вищий, ніж середній по Києву, і більмуватими смугами целофану — жовті, червоні, бордові та водночас гладенькі або ворсисті тюльпани, вирощені в теплицях на Виноградарі, а поряд — троянди, зрізані дбайливими венесуельськими руками. «О если бы вы только знали, из какого сора...» Ми знаємо. Бо діловито скуповуємо ці різнобарвні рослини й несемо їх жінкам. Ось, зі святом вертикальної нескінченності.

Кажуть: свято — це стан душі. Так кажуть жінкам, котрим забувають подарувати тюльпани, пелюстки яких обережно охоплені акуратно вирізаними гумовими кільцями. Свято — це стан душі. Любко, глипни внутрішнім зором у порожнину між трахеєю, міокардом і часточками ребер — там душа. Бачиш на ній відбиток радості? Ні? Дивно. А ти добре дивишся?

«Див багато на світі...» — писав колись Есхіл. — Та найдивніше з них»... — це жінка. Гадаю, древній епік не нарікатиме на свавільне поводження з його рядками. Марно намагатися збагнути жіночу таїну. Бо таїною і цікава жінка. Важливо те, що ця гра в піжмурки активно підтримується і жінками, і чоловіками. Як доказ розгорнімо березневі сторінки журналу Верховної Ради «Віче». Народні депутатки, від кроків яких тремтять Говерла й терикони, враз, щойно мова заходить про їхнє жіноче бачення законодавчого процесу та про «прикмети гарного дня», постають ефірними створіннями, котрим хочеться, щоб їх «носили на руках» і «посміхалися». І язик не повернеться назвати це прикиданням. Культура, панове.

Про ту само культуру можна прочитати ще чимало. Наприклад, в інтерв’ю омбудсмана Ніни Карпачової йдеться про те, що змінюються владні кольори, а зневажливе ставлення до людей залишається. Омбудсман отримала звернення від 750 тисяч осіб. І переважна більшість цих людей уже шукала правди і в правоохоронних органах, і в адміністраціях, і в судах. За розпачем конкретних людей — вкорінена в культуру система чиновницької вакханалії.

Про культуру й у матеріалі «Український космос Гайді». Чомусь американська космонавтка, наполовину українка, наполовину німкеня Гайді Стефанишин-Пайпер здатна виступити на прес-конференції українською, а стовпи бізнесу вважають, що це — зайвий клопіт.

Цікаво довідатися і про те, що найзахищеніша в світі мова — японська. В Країні сходу сонця діє спеціальна державна комісія, яка стежить за чистотою мови, реєструє нові слова та вирази. Цікаво, до яких кроків удалися б урядовці цієї незрозумілої країни, якби з’ясувалося, що половині громадян просто ліньки розмовляти японською, а зручніше казна-яким покручем?

Не про культуру, а про початки культу озлобленого нігілізму — в статті «Третє відродження Батурина». Не сьогодні закрутився маховик підступів і помсти. Ще на початку XVІІІ століття пройшовся цей молох гетьманською столицею. Залишилася лише садиба Кочубея та археологічний шар, в якому знайшли обезголовлене тіло жінки, котра пригортала дитинча й керамічну ікону Матері Божої. На одному з пагорбів біля річки Сейм постав хрест, у центрі якого можна бачити знайдений образ.