Голос України - За їхніми плодами пізнаєте їх

Майже дві тисячі років тому в Римі жив такий собі чоловік на ймення Гай Цильній Меценат. Ця впливова людина все своє заступництво присвятила єдиному — підтримці мистецтва. З тих давніх часів його ім’я стало загальним

Україна завжди славилася людьми, котрі щедро будували, розвивали і збагачували, наприклад, Київ. Але були точки прикладання Добра і в інших, менш примітних містах. Так, наприклад, у Кривому Розі старожили ще пам’ятають колишню назву рудника Леніна, що називався колись рудником Калачевського — на честь розумного, морально чистого, доброго і, головне, мислячого промисловця... Адже були ж люди — подумалося з якоюсь ностальгічною гіркотою. А встановлений уже в період новітньої історії України у старій частині Кривого Рогу пам’ятник дослідникові залізної руди, талановитому інженерові й гірничопромисловцю Олександру Полю втішив свідомість: «Ще не вмерла України...».

На щастя, на українській землі і, зокрема, в тому-таки Кривому Розі з’являються яскраві індивідуальності — меценати. Серед них, наприклад, хотілося б виокремити депутата міської ради Едуарда Самоткала та його ділового колегу Світлану Синенко. Їхніми стараннями було забезпечено будівництво рідкісного за стилем, оригінального за архітектурними знахідками (архітектор І. Мойса, інститут «Кривбаспроект») й унікального за розписом храму на честь Іоанна Лествичника. Стоїть він на природній височині, поряд із крутим берегом річки Інгулець.

У четвертий тиждень Великого посту за величезного скупчення дорослих і дітей, літніх парафіян, священництва архієпископ Криворізько-Нікопольської єпархії владика Єфрем разом із настоятелем нової церкви отцем Віталієм урочисто освятили вже 31-й за ліком міський храм і провели першу службу в ньому, присвячену святкуванню Дня преподобного Іоанна Лествичника.

На жаль, Едуард Самоткал — поки що перший і єдиний депутат міської ради, що від початку і до завершення разом із Світланою Синенко забезпечив будівництво храму преподобного Іоанна Лествичника — автора знаменитої канонічної книги православ’я «Лествиця».

Іти звідси не хочеться — такий, зовсім по-Левитанівськи, вигляд має новий церковний пейзаж... Унизу на весняному вітрі полохливо шелестить зелень, що розпускається... А в бездонному чистому небі височать золоті куполи храму і дзвіниці. Остання заввишки 35 метрів. Уся ця велич переливається і блищить у променях теплого весняного сонечка й обдаровує навколишніх жителів сріблистими переливами передзвонів.