Голос України - Ти закодувався від мітинголізму?

Дощ ішов на червоне світло й хоч би що. А я, нарешті діждавшись зеленого, поплентав до цього ж кольору дверей поліклініки. Бо, немов магнітом, притягувала зваблива рекламна вивіска: «Вибороманія, мітинголізм. Не кодуємо, а лікуємо!»

Еге! Не так швидко. В коридорі набилося людей, немов депутатів навколо трибуни. Щоправда, поводилися вони значно чемніше. «А хто крайній?» — і я й собі прилаштувався в хвіст довжелезної черги.

— Дожилися! — буркнула тітка в картатій хустці. — Трохи зібрали грошей, думали хоч за один місяць за тепло заплатити, так тепер цього чорта лікуй! — кивнула вона в бік «чорта» — огрядного дядька, який зосереджено читав газету. — Як здурів з тими достроковими виборами. Дійшло до того, що мене вже зве тільки Юлею. І дорікає тим, що я, бачте, косу собі не заплітаю...

— Вам ще повезло! — позаздрила літня жіночка. — Бо мене мій кличе Параскою! Уявляєте? Хоч з хати тікай!..

— Ще скажіть спасибі, хоч знижки ввели, — зітхнула її сусідка, чиї щоки кольором нагадували прапор партії, що входить в парламентську коаліцію.

— Га? Що? Які? Які? — почулося звідусіль.

— Незважаючи на загострення політичної ситуації і загрозливі тенденції в економіці, — почав інформувати речитативом дядько, не відриваючись від газети, — уряд, як завжди, подбав про нас із вами і вже прийняв відповідну постанову. Всім, хто брав участь у мітингах, знижка в лікуванні 50 відсотків. Хто ніс прапор — 80 відсотків. Хто виступав — узагалі безкоштовно.

— От гади! — не витримав хтось. — Дали ту нещасну сотню за мітинг і тепер доведеться віддати на лікування.

— Та грошей, може, й не шкода, — почав уголос розмірковувати чоловік із значком політичної партії на кашкеті. — Мені інтересно: воно ото помагає? Чи тільки заплатиш даром?

— Помагає, помагає! — заторохтіла жіночка, яку політичнозвихнутий чоловік став звати Параскою. — Ловко помагає! У нас сусіди були вже зовсім того... — покрутила вона пальцем біля скроні. — Опустилися, нещасні, до того, що навіть серіали не дивилися. Самі дострокові вибори та мітинги були на умі. А «Конституційний Суд» казали замість «здрастє». Ага... Тоді син, бачить — таке діло, заховав телевізор. Вони в крик! А він, недовго думаючи, викликав «швидку». І що ж ви думали? Тепер їх не впізнати. Прапор зняли й бомжам віддали. І відтоді про дострокові вибори чи взагалі про політику — ні пари слів з вуст.

— Інтересно! А як воно ото в тих політиків діти, які не пруться на мітинги разом з батьками?

— Нічого інтересного, — відірвався на хвильку від газети чолов’яга, який дорікав дружині за відсутність коси. — Вони їм щеплення роблять. Правда, дороге, зараза! Але ефективне. Один укол — і півроку на всіх-усіх мітингувальників їхнє чадо з презирством дивиться і придурками називає.

— І рідного батька? — сплеснула руками хатня «Параска».

— В батька робота така. І за ті гроші, що йому платять, він навіть на синове «ідіот» на свою адресу не образиться.

— Нє! Ви мені оце скажіть таке, — стрепенулася «Параска». — З нами все зрозуміло. Але чому оті щеплення не зробили собі наші керівники? Мало, що самі цим захворіли, так ще й нас заразили! Ви чули, що днями сказав у тілівізорі наш «батько» області? Тримайтеся за стіни!.. Так ось, каже, мовляв, наші люди живуть так гарно, мають такі гідні зарплати, що самі собі купують квитки і їдуть мітингувати... Як це називається?..

...Надвечір я нарешті переступив поріг кабінету, де приймав лікар, який брався вилікувати від політичної залежності.

— Тримай! — дав він мені взамін солідної купюри моток... прозорого скотчу. — Приймати тричі.

Я тільки закліпав очима, і медик, зглянувшись, пояснив спосіб уживання ефективного засобу.

— Ну що тут незрозумілого? Заліпляєш очі — раз. Далі вуха — два. І, нарешті, рот — три...

І, втративши до мене професійний інтерес, гукнув у коридор: «Наступний!»

Донецьк.

Мал. Миколи КАПУСТИ.