Голос України - Як Онопрієнко в ЦУМі Першотравень святкував

Цю історію багато років тому розповів відомий український кінодраматург, автор сценарію фільму «У бій ідуть тільки старики» Євген Онопрієнко.

У переддень Першотравня він «добряче» посидів із друзями в квітучому довженківському саду студії. Прокинувся рано-вранці — голова розколюється, в роті пересохло. «Поправити здоров’я» не було чим, і він вирішив прогулятися. Жив він поряд з кіностудією, вийшов на Брест-Литовський проспект (нині — просп. Перемоги) і пішов у центр, з нетерпінням чекаючи закінчення демонстрації трудящих, яка й початися мала тільки через дві години.

До чого тут, скажете, демонстрація? А до того, що в день її проведення всі злачні місця, де можна було прийняти чарочку-скляночку-другу, були зачинені до закінчення ходи громадян. Влада вважала, що так спокійніше.

Коротше кажучи, ваблений спрагою, дійшов він уже до площі Перемоги, перетнув її і почув, як за ним зупинилися вантажівки, з яких почали вистрибувати солдати і шикуватися в шеренгу оточення. Отже, незабаром і колони демонстрантів підуть, майнула радісна думка. «День такий видався сонячний, дзвінкий, — згадував Євген Федорович. — Пташки співають, кумачеві прапори, посмішки і сміх навколо, а мені так тужливо через недосконалість цього світу... Але йду!».

Словом, долав він оточення за оточенням, як ніж масло, ніхто його не зупиняв, ніхто нічого не запитував. І так дійшов до Хрещатика, до Центрального універмагу. Але й урядові трибуни, а їх тоді встановлювали поряд, біля будинку Київради, і сам Хрещатик ще були порожні. Тільки двері універмагу були чомусь відчинені. «Дивлюся, — веде далі розповідь майстер сюжетів, — а там пересувні буфети! На переносних столиках — стільки всього: і випити, і закусити! Рулети, ковбаси, краби, грудинка, шийка, ціле порося, ікорка, звичайно, і чорніє, і червоніє... А поряд десятки пляшок, із вмістом буквально всіх кольорів веселки. І чарочки кришталеві... Уявляєте мій стан?».

Отож став бувалий уже чоловік, роззявивши рота, у глибокому подиву. Слину ковтає. Отут його й помітила одна з молоденьких симпатичних офіціанточок. Зрозуміла вона його стан, спочатку чарочку взяла, потім, ще раз поглянувши на нього, замінила фужером, налила майже повний і бутерброди різні підсунула...

— Я перехилив фужер, — приємні спогади змусили співрозмовника посміхнутися, — і, як то кажуть, наче по душі Христос босими ногами пройшов. І стало мені так добре, так я полюбив і цей сонячний ранок, і порожній ще Хрещатик, і міцних хлопців, котрі шастали всюди, засовували свого носа в кожну шпарину. Ну, а про дівчат і казати годі...

Звісно, випив він ще. Потім подумки підрахував свої фізичні та фінансові можливості, перехилив і третій фужер, смачно закусив і поліз розплачуватись. Отут на нього дуже дивно подивилися і вже через мить, як то кажуть, узяли під білі рученьки: хто такий, звідки тощо. А головне — як тут опинився, як зумів усі ряди оточення пройти? Добре, що документи в нього були з собою. Зв’язалися люди в цивільному з його студійним начальством, зі своїм начальством. Словом, галас здійнявся страшний. Ще б пак! Адже потрапив Онопрієнко не куди-небудь, а прямо в урядовий буфет для вищого керівництва республіки.

— Вони стоять на трибуні, — почав переходити Євген Федорович уже на саркастичний тон, — а потім по одному, непомітно, — шасть до буфета. Приймуть дозу, закусять — і знову на трибуну, служити рідному народу...

— Ну й чим усе закінчилося? — запитали ми у співрозмовника.

— Випустили мене нескоро, — поморщився Онопрієнко (мабуть, ця частина спогадів викликала в нього мінімум позитивних емоцій). — І, як я зрозумів, з великою неохотою. Але справу роздувати їм було невигідно, адже самі прогавили мене. А якби я не поліз до кишені, можна було б ще дві-три чарочки пропустити, — й очі Євгена Федоровича знову стали теплими і добрими.

Після цього нам нічого не залишалось, як дістати пляшечку коньяку (щоправда, не зі спецзамовлення), лимончик з цукром, ну і самі розумієте... Під час цього імпровізованого симпозіуму співрозмовник раптом розсміявся, вочевидь щось згадавши, і почав чергову розповідь: «А ще був такий цікавий випадок...».

Але про це вже якось іншим разом.

В. Н.

Фото Юрія ПЕРЕБАЄВА.