Голос України - Привіз творчість на оглядини

Кобзарський спів заслуженого артиста України, Шевченківського лауреата Василя Нечепи злітав зі сцен тридцяти великих світових столиць, його чула мало не вся Україна. А цими днями видатний кабзар і лірник завітав у древнє Дубно, куди, як сам зізнався, привіз свою творчість на оглядини.

— Я вважаюся представником чернігівської старосвітської школи, — каже збирач традицій народу, — причому представник єдиний. Бо як Василь Нечепа є в одному екземплярі, отак в одному екземплярі — його кобза. Вона неповторна.

— Зрештою, так, як я, зараз ніхто не грає, — продовжує майстер. — Маю на увазі гру давнім козацьким способом — отбоєм. Річ у тім, що сучасні бандури, кобзи поміж струнами мають приструнки, і пальця, як в образному, так і в прямому значенні слова, поміж ними не проткнеш. А ось у моєму музичному інструменті, виготовленому унікальним майстром Миколою Єщенком, збережено колишній проект, який і дає змогу робити отбої. Цієї справи я навчився сам.

Початковим бандурним азам Василь Нечепа завдячує видатному Олександрові Корнієвському. Тому, котрий із старосвітської кобзи створив сучасний образ бандури — хроматизував її, додав приструнки, поставив перемикач.

— Щоправда, дехто із дослідників вважає, що першовідкривач сучасної бандури — Іван Скляр. Я у цьому сенсі категоричний: тоді, коли Скляр лише народився (а це 1906 рік), Корнієвський уже починав випробовувати свої новаторські екземпляри. Загалом, Олександр Самійлович прожив на світі без одного року сто літ. До того ж майже чверть віку провів у таборах. Коли ж повернувся, продовжив навчати гри на бандурі усіх бажаючих. Серед них опинився і я. Пригадую, на початку 80-х Корнієвському було 90 літ. Це, звісно, давалося взнаки, однак, коли мова заходила про кобзарство, майстер жвавішав і ніби вмить молодшав, — розповідає Василь Нечепа.

— Пізніше я й сам відчув подібний піднесений стан душі — коли почав навчати кобзарству своїх учнів. А найперше — сина Романа. У 1991 році на «Козацьких могилах», коли для пошанування славних предків зібралася сила-силенна народу, ми з Романом разом виступали, і тоді патріарх Мстислав благословив його на продовження величної справи. Нині він закінчив Національну музичну академію, і мені віриться, що зуміє вкласти в нашу культуру свою вагому часточку. Роман був першим учнем. А затим — ще два хлопці з Чернігівщини. Потім — ще два. Виник ансамбль бандуристів, який, на щастя, є й сьогодні. Керує ним заслужений працівник культури України Валентина Іщенко.

Василь Нечепа — лауреат Шевченківської премії. І в цьому статусі прибув на Рівненщину на першу Асамблею шевченківських лауреатів. Утім, своє поважне лауреатство він практично не афішує. У нього на це свій погляд.

— Колишні кобзарі жодних почестей не мали, — каже Василь Нечепа, — а зробили величезний внесок у культуру, до якого далеко багатьом привілейованим виконавцям. А потім, якщо ми, українці, вже маємо свої премії, свої цінності, то повинні їх по-справжньому шанувати. Згадую випадок в Америці. Там відомий учений і мій давній приятель Мірко Пелишенко, представляючи мене перед концертом, сказав, що я, мовляв, отримав премію, рівноцінну Нобелівській. Вірите: мене тоді аж пересмикнуло! Я кажу: «Шановне товариство! Аж ніяк не бажаю образити Нобеля і його премію, але Шевченківську премію з Нобелівською ви порівнювати не маєте права». Нобель створив динаміт, а потім на його гроші заснували премію миру. А Шевченко написав Святе Письмо для всього людства, перекладене сотнями мов. «Обнімітесь, брати мої, прошу вас, благаю!», — ось його головний заклик до нащадків.

Хай би де бував Василь Нечепа, завжди ці подорожі починаються з отчого краю. Він для одного з найвідоміших сучасних кобзарів і як вітрило, і як магніт, і як гніздо.

— У мене є квартира в Чернігові. Але переважно живу в селі Носівка на старому надворищі, якому не одна сотня літ, — розповідає Василь Нечепа. — І раніше приїздив сюди часто, коли були живі тато й мама. Тепер, як вони відійшли у вічність, господарюю сам, виконую батьківський заповіт. Бо батько перед смертю мені наказав: «Василю, в Носівці є Нечепина гребля, Нечепин гай — не дай усьому цьому пропасти». Отож я й не дав. А ще й примножив. Знаєте, який у мене сад? Тут ростуть практично всі види дерев та кущів, які є в Україні. Навіть рідкісне пробкове дерево. Чи не менш рідкісні тюльпан-дерево чи піон-дерево. А птахів маю більше сотні. Найстарший у господарстві — індик Граф. Він усе контролює, усі його бояться і слухаються. Як управитель, який за моєї відсутності допомагає сусідці Шурі «тримати ситуацію в руках». Далі за рангом ідуть гусаки та індокачки. Затим — звичайні качки. Маю шість порід курей, у тім числі й рідкісних «аборигенів». Свої вольєри в цесарок, голубів, перепелів.

Ви, може, подумаєте, що я об’їдаюся пташиним м’ясом. Не споживаю ні граминки. А ось яйця збираю відрами і смакую досхочу. І не заради голосу. Вважаю несерйозним твердження, що сирі яйця допомагають «поставити» голос. Голос — як розум: якщо є, то є, а як нема — жоден делікатес не допоможе.

— Мені односельці часто кажуть: ти господарюєш точно так, як твій дід Іван, — продовжує Василь Нечепа. — Мені це приємно. Приємно за діда, бо практично він у далекому 33-му врятував село від голоду. Річ у тім, що Іван Іванович заснував у Носівці колгосп, але спільної колгоспної комори не створив. Натомість корів, коней, яких люди здавали до колгоспу, ставив у своїй стайні. І збіжжя в себе зберігав. Коли до села прийшли конфіскатори забирати колгоспне майно для держави, майна не виявилося. Ні, нічого дід не привласнив. А коли настали голодні дні, роздавав потроху односельцям. І ось так (аж не віриться, але факт) від голоду у Носівці ніхто не помер, тоді як по сусідніх селах голод забрав чимало люду.

Тепер інший час. Є що їсти, пити. Але є, на жаль, і голод — духовний. Як у пізнанні людських істин, так і в пошануванні традицій, знанні історії. Колись цей голод тамували кобзарі. І саме їхній приклад надихнув Василя Нечепу на ту справу, якою він займається. Послухайте звучання кобзи та ліри, послухайте давню пісенну думу — можливо, це звучання зробить вас справді багатшим, чистішим та добрішим.

Рівне.

На знімку: кожна пісня Василя Нечепи проходить через душу.

Фото Євгена ЦИМБАЛЮКА.