Відтворення чи стратегія?

Цього тижня прес-служба Мінфіну поділилася з пресою втішною інформацією про те, що видатки державного бюджету України на культуру у 2008 році зростуть на 46,6 відсотка порівняно з показниками поточного року і становитимуть 1030,5 мільйона гривень. Звісно, добре, що видатки зростуть, а не зменшаться. Також добре, що ці видатки підуть на підвищення зарплат працівникам культури та на «збереження й відтворення» (далі перераховуються галузі — кіно, театр тощо).

Утім, є привід для песимізму: знову кидається у вічі відсутність культурної стратегії. А без неї «збереження і відтворення» дуже нагадують абсурдну ситуацію з Алчевськом — замість того, щоб модернізувати комунальну галузь, кожної осені найвищі посадовці держави латають алчевські труби!

Проте стратегії розвитку культури немає не лише в Мінфіну, а й вище. Перегляньте два десятки передвиборних програм блоків та партій і пошукайте там слово «культура». Результат пошуків дуже вас насмішить. Одна з програм частково навіть сформульована у віршах (їй-Богу, не брешу), але про культуру там немає ні слова.

У восьми з двадцяти передвиборних програм зовсім не згадано про культуру. Нехай би то була якась Партія рибалок-пенсіонерів, що до парламенту однаково не пройдуть. Але серед тих восьми є партії, які туди пройдуть, — і саме в них культурна програма відсутня. А якщо слово «культура» в програмі й є, то у специфічному контексті. Приміром, сказано, що партія буде добиватися зростання добробуту працівників культури. Хто ж проти? Вахтер клубу — теж «працівник культури», і йому таки потрібен добробут, але чи йдеться тут про культуру як таку?

Одна з програм може похвалитися словом «інтелект» (там, де йдеться саме про культуру), в жодній іншій програмі цього слова нема взагалі.

Зате є курйози. Одна партія назвала культурну частину своєї програми словами незабутнього Брежнєва: «Буде хліб — буде і пісня!». Ще одна обіцяє розвивати культуру в союзі з Росією та Білоруссю, а ще одна — розвивати тільки сільську культуру.

А більшість партій і блоків обмежується отим самим формулюванням про «збереження та відтворення» та обіцяє «добиватися забезпечення державної підтримки» українського кіно чи української книги. Отже, можна прогнозувати: коли вони прийдуть до влади, інформація прес-центру їхнього Мінфіну нічим не відрізнятиметься від згаданої на початку.

Як то не сумно, ознаки стратегічного культуроцентричного мислення вдалося знайти лише у програмах двох маргінальних партій, які до парламенту навряд чи пройдуть. А ще в однієї партії вдалося знайти цікавий намір: «домагатися створення стратегії сталого культурного розвитку України». Отже, у підсумку, з двадцяти передвиборних програм лише три можна було б прийняти на серйозний конкурс.

Автор цих рядків далекий від ілюзії, що передвиборним програмам можна вірити. Але симптоматично, що в нашій загальнополітичній лексиці слова «культура» та «інтелект» або відсутні, або перестали будь-що означати. Самі по собі вони й справді означають не більше, ніж будь-яке інше слово, якщо в нього не вкладено смислу і мети.