А можна я не прийду?

Похолодало і почалося. Вранці буджу сина до школи, а він починає вередувати і скаржитися на головний біль. Не вірю. Адже добре знаю акторські здібності своєї дитини. Він здатний розіграти правдоподібний спектакль будь-якого нездужання, аби лиш не йти на уроки. Міряю температуру і розумію: синок не бреше. Ртутний стовпчик доповз до позначки 39. Ні кашлю, ані нежиті в дитини немає. Ковтати теж не боляче.

Телефоную до знайомого педіатра. Він з пелюшок знає мого Андрійка і по суті є його домашнім лікарем. Отримую докладні інструкції, що робити. А саме: температуру понад 39 збивати дитячим нурофеном, давати пити побільше і вітамін С. І спостерігати.

Температура скаче цілий день. Дитина ні на що не скаржиться. Увечері наш сімейний лікар робить призначення: препарати для підтримання імунної системи і противірусний. Даю за схемою. Переживаю: минулої зими дитина перенесла подібне. Температура була за 40. Усе це тяглося більше тижня, аж поки Андрійка поклали під крапельницю до стаціонару. Тоді нам так і не сказали, що це було. Мовляв, якийсь вірус...

Для очищення совісті та сподіваючись отримати ще одну компетентну консультацію викликаю дільничного лікаря з нашої районної поліклініки. Реєстратура приймає мій виклик. У другій половині дня — телефон:

— Це з дитячої поліклініки. Ваш дільничний. Що сталося?

Докладно розповідаю ситуацію і свої дії.

— Ви все правильно робите. Продовжуйте. Це якийсь вірус. Адже хрипів немає. А можна я до вас сьогодні не прийду? Викликів багато. Не встигаю. Не хвилюйтеся — довідку я випишу, — чую з того кінця проводу. Вішаю слухавку. Що тут казати?

Продовжую боротися з температурою, міркувати — що воно за вірус такий і звикати до консультацій лікаря по телефону. Навантаження у них колосальні. На відміну від довідок, уваги на усіх не вистачає...

Київ.