Згубна сила любові. До грошей

За індексом нерівномірності розподілу соціальних і матеріальних благ Україна вже нагорі світової турнірної таблиці. За даними компанії Boston Consultіng Group, більш як третина світових багатств належить 0,7 відсотка сімей. У нас — не менш вражаюча пропорція. Бо, попри ембріональний стан ринкових відносин, джерела збагачення найбагатших українських сімей розташовані, як і скрізь, на сировинних ринках, фондових майданчиках і біржах нерухомості. Бо, попри гіпертрофоване уявлення про роль і значення інституційних змін, прихований від очей суспільства переділ власності у стратегічно важливих сферах економіки не вщухає багато років поспіль. Нехай, скажете ви, через це проходять усі країни на шляху до цивілізованого ринку. І матимете рацію. Однак я не знаю жодної країни, де газова трагедія з багатьма людськими жертвами надихнула б передати розподільчі мережі міста з балансу однієї іноземної компанії (контрольний пакет акцій ВАТ «Дніпрогаз» належить приватним компаніям, підпорядкованим бізнесмену Віктору Вексельбергу) — на баланс напівіноземної, якою фактично є «Укргазенерго». Бо це — ризиковано і нелогічно. Нехай всепоглинаюча любов до грошей заважала «Дніпрогазу» інвестувати в розвиток газового господарства, проте невже «Укргазенерго» любить гроші менше? Разом з газовим господарством Дніпропетровська вона опосередковано контролює вже на чверть роздрібний ринок країни (через участь у спостережних радах підприємств та афілійовані кіпрські компанії). А за її спиною — російський «Газпром». Тож намір відмовитися від нині чинної схеми поставок газу в Україну, про що було заявлено минулого тижня, а простіше кажучи, від обох посередників — «Росукренерго» і «Укргазенерго»— може потягнути за собою стрімке посилення контролю за розподільчими мережами з боку російського монополіста через його дочірню компанію «Газпромекспорт». Цілковитий контроль обернеться диктатом цін на природний газ для українських підприємств і теплокомуненергетики. Саме це і стояло за пересторогами Першого віце-прем’єр-міністра, міністра фінансів Миколи Азарова, який слушно вбачає у високих цінах на імпортний газ загрозу економічному зростанню. Заява глави ради директорів «Газпрому» Дмитра Медведєва стосовно ймовірної відмови від послуг «Росукренерго» не відповіла на запитання, якою невдовзі буде ціна на блакитне паливо для українських споживачів. Зате зайве переконала у згубній силі любові до великих грошей. І в Москві, де керівник «Укргазенерго» Ігор Воронін не інакше як рятував свій бізнес, і в Дніпропетровську, де під завалами зруйнованої багатоповерхівки сподівалися відшукати вцілілих людей і ховали загиблих. Власне, скрізь.

Серед іншого ми були свідками того, як виробники олії до останньої хвилини переконували Кабінет Міністрів не обмежувати її імпорт. За словами Миколи Азарова, обговорювалася можливість запровадити обмеження на вивіз до 15 відсотків від загального виробництва олії. За прогнозного виробництва в 1,8 мільйона тонн, квота мала становити 270 тисяч тонн. Упродовж двох останніх тижнів найпотужніші виробники («Бунге Україна»,«Кернел», «Каргілл» та ін.) знижували оптово-відпускні ціни на свою продукцію, закриваючи очі на істотне подорожчання насіння соняшнику. А цінники роздрібної торгівлі реагували неадекватно, з покупця вимагали по 11—12 гривень за літр олії. Спостерігаючи за тим, як вперто ціну диктував ринок, я подумки співчувала чиновникам, які зобов’язали виробників борошна, яловичини, варених ковбас, вершкового масла, сирів та яєць заздалегідь інформувати про намір підвищити ціну на 1 відсоток. Марні надії. Жодні декларування цін не примусять приватника торгувати собі на збиток. А хіба хто забув, що мінімальні ціни на цукор не убезпечували споживача від його подорожчання? Якщо ми вже пішли в ринок, то треба змиритися з тим, що гроші — це засіб існування для будь-якого бізнесу. І це добре, бо і для суспільства також. (Нам би ще міністрів, які розуміли б, що не ріелтори піднімають ціни, а власники.) До честі уряду, він відмовився встановлювати квоти на експорт олії. І цим врятував виробника, бо врожай соняшнику цього року в кілька разів перекриває внутрішню потребу споживання олії, а якщо б обмежили експорт, то його у виробника не купив би ані трейдер, ані переробник. Що не кажіть, любов — то велика сила. Хоч і згубна.

І насамкінець — про одне з положень коаліційної угоди між БЮТ і «НУ—НС», а саме — про намір з 1 січня наступного року скасувати призов на строкову службу в Збройні сили. Уявляю, скільки нас, хто охоче підтримує і саму ідею професійної армії, і, власне, співвідносне фінансування Збройних сил з конституційними вимогами. Але чи реально це за відсутності службового фонду житла, наявності перманентного дефіциту держбюджету і потреби фактично з нуля опановувати нові види озброєнь? Поживемо — побачимо.