Читати «від паркана до обіду»

Отже, на офіційному сайті пана Путіна з’явився такий епістолярій: «... саме в цьому напрямі (гуманітарній сфері. — Авт.) у нас, на жаль, останнім часом виникли істотні протиріччя. Причому «ініціатива» виходить не з Москви. Йдеться, насамперед, про своєрідне трактування українською стороною подій нашої спільної історії, героїзації воєнних злочинців, що співпрацювали з нацистами, розв’язаній у певних регіонах «війні» з історичними пам’ятниками і похованнями радянських воїнів-визволителів, посиленій дискримінації російської мови, діяльності, спрямованої на розкол Української православної церкви...» Одне слово, перелік «провин» української сторони перед «спільною історією» доводить, що даремно ми гнівалися на тимчасових «нон-грат»: вони просто були папугами на службі «государя», а що в нього на умі, то в «попок» на язиці — які претензії до служивих?

З усіх звинувачень найбільше зворушують два пункти: «героїзація воєнних злочинців» і «війна» з похованнями радянських воїнів». Або Володимир Володимирович начитався «історичних розвідок» у «Короткий курс ВКП(б)», які «успішно» здійснював з недавно керівного крісла один дуже «обтяжений знаннями» доктор історичних наук, або забув про оприлюднені документи з польських архівів, з яких випливає, що схожий на нього, як дві краплі води, «однофамілець» Володимир Спиридонович Путін перебіг до «власовців». Здається, вони також співпрацювали не з радянською армією? Так само дивує, чому російський президент «впритул не помічає», як у його країні «воїни-визволителі» змушені поступатися місцем автострадам та торговим центрам. Скандали про «переміщення» поховань під асфальт неодноразово порушували ще не задушені до кінця «демократичним» режимом Путіна російські опозиційні видання. То навіщо казати «здоров», коли не до тебе п’ється?

Заперечує глава сусідньої держави і причини для занепокоєння ситуацією довкола бібліотеки української літератури в Москві. «Переконаний, — пише він, — що уряд Москви, котрий надає всебічну підтримку цьому вогнищу української культури в центрі столиці, здатен і надалі самостійно вирішувати виниклі там проблеми і проводити відповідну кадрову політику...» Якщо зважити, як Юрій Лужков з командою «всебічно підтримує» і «самостійно вирішує» проблеми «українського вогнища», то можна легко визначити рівень дотепності пана Путіна. Інколи він такий тонкий, що переливається у цинізм.

На завершення «письма» автор звертає увагу українського колеги на проект рішення Ради глав держав СНД про оголошення 2008 року Роком літератури і читання в Співдружності: він сподівається, що Україна приєднається до такої благородної справи. Приєднатися приєднається, але раптом щось таке прочитає, що ще більше перекреслить міфи про нашу безхмарну спільну історію. Не все ж нам «ковтати» за кремлівським списком...