Голос України - «І де ви бачили тих хлопів? Нема...»

У нашому великому круглому дворі пенсіонери гуляють по колу, — розминають ноги. Що більше пройдеш — то краще для здоров’я.

— Мадам, ви, як завжди, чарівна, — вітається Володимир Васильович, який від шостої ранку накрутив уже кілька десятків кіл.

Відповідаю йому люб’язністю. Кажу, що він у свої 75 — ще нівроку. І це — щира правда, як і те, що завдяки щоденним «колам» на свіжому повітрі Володимир Васильович повернувся з того світу... Пролежав у лікарні близько семи місяців, лікарі не вірили, що він видряпається.

— Я був Там, — піднімає вказівний палець до неба. —Тепер багато чого сприймаю інакше... Бачив хлопця біля вашого будинку. Може, кавалер доньки?

У мене від повідомлення «інформбюро» трохи псується настрій. Зізнаюся, що мало не в кожному із «кавалерів» бачу потенційну небезпеку. Порозпитувала своїх приятелів, у котрих доньки на виданні. У них — ті самі тривоги.

— Повірте людині, яка була Там. Усе — відносно. От у мене донька живе одна, їй — 38 років. Кажу їй: народи собі дитиночку. А вона мені: «Від кого? Довкола — самі п’яниці й наркомани». І правда, кому віддатися? От у чому проблема...

Виходжу за межі двору й бачу, як опасиста двірничка піднімається зіпертою на стіну благенькою драбиною, щоб почепити прапор з чорною стрічкою. Пропоную підтримати, дивуюся, чому жеківський столяр, який мешкає в нашому дворі, не підрихтував ту драбинку. Зрештою, міг би й сам почепити прапор — чоловікові це легше. Двірничка у відповідь сміється: «Та де ви бачили тих хлопів? Нема! Ото знову десь погинули...»

Після двох таких «резюме» з приводу чоловічої статі я уявила страшну картину: моїй доньці — уже 38 (поки що 19. — Авт.), а поруч — нікого, крім п’яниць. Відтак щиро, з легкою душою пробачаю всім «кавалерам», які відвертали увагу дочки від навчання, бувало, будили мене пізніми телефонними дзвінками. Приходьте в гості, хлопчики, — молоді, здорові, гарні. Борщем почастую...