«Мойсей», який міг би бути суперзіркою

У Національній філармонії відбувся авторський концерт Мирослава Скорика (на знімку). Філармонічний оркестр, яким диригував Микола Дядюра, виконав Скорикову симфонічну поему «Вальс» і симфонічні аранжування трьох фортепіанних п’єс французького композитора Моріса Равеля з циклу «Відображення», а оркестр разом з піаністами Марією Калугіною, Антонієм Баришевським і Володимиром Винницьким — три його фортепіанні концерти. Третій фортепіанний концерт у найкращих своїх епізодах — це високоякісна естрада, під таку музику, якщо заплющити очі, можна уявити Елтона Джона — він був би щасливий таке написати.

Іноді здається: це не зовсім правильно, що Мирослав Скорик став суто академічним композитором, хоча він все життя ніби вислизав з цього статусу. В молоді роки керував джазовим ансамблем «Веселі скрипки», писав пісні і джазові композиції, працював у журі «Червоної рути». Мирослав Скорик — це, щонайменше, український Ендрю Ллойд Вебер! І не став він ним лиш через те, що таке ім’я в світ може запустити лише потужна система. А з усіх музичних систем в Україні, що не кажи, досі найпотужнішою лишається Спілка композиторів. Тому Вебер міг навіть не намагатися робити із мюзикла «Ісус Христос — суперзірка» оперу, а Скорику свого «Мойсея», написаного по-естрадному просто і емоційно, довелося називати оперою і після прем’єри читати в газетах звинувачення в профанації серйозного жанру. Він, як і більшість громадян нашої країни, досі змушений робити одне, а називати це по-іншому.

Наскільки оманливими бувають назви! За музикою трьох фортепіанних концертів майже неможливо здогадатися не тільки про те, що в цих творів може бути одна назва, а й про те, що їх писала та сама людина. Перший — це радісний юнацький ранок, другий — картина кінця світу, третій — перше і друге разом. Симфонічна поема «Вальс», написана Скориком у 22 роки, —винахідлива і струнка п’єса, в якій, проте, все від початку до кінця зрозуміло. Напротивагу цьому — фантастично інструментовані фортепіанні п’єси Равеля, нескорикова музика, в яку саме «аранжувальником» було привнесено дивовижні мерехтливість і загадковість. У композитора в житті було дуже багато такої «неавторської роботи». Іноді здається: в ній він ховається від спокуси написати ще одного «Мойсея» — і вкотре не мати змоги назвати його справжнім ім’ям.