На терезах вічності

Журі торік одноголосно присудило йому літературну премію ім. В. Короленка за «Оповідання про єврейське щастя».

— Ви пройшли нелегкий шлях від провінційного журналіста до днів, коли шанувальники пізнають вас на вулиці. Ваші книги читають, а п’єси, що йдуть на сценах багатьох театрів, стали помітною культурною подією. Хочеться дізнатися, кого ви виділяли в літературі, хто для вас — учитель, друг, наставник?

— Мені пощастило того дня, коли в казармі військової частини, де я проходив службу, з’явився Юрій Рибчинський. Незважаючи на свою молодість, він уже друкувався, був відомий у літературних колах, його вірші читав В’ячеслав Сомов на концертах. А я ніколи й гадки не мав про літературу, готувався продовжити кар’єру музиканта. Але... скрипка і копання траншеї «від паркана до обіду»? Юра став приносити з дому до казарми (а служили ми в Києві) книжки, правив мої нариси, що їх я писав для армійської преси, а потім прилучив мене до драматургії. Театр я любив і навіть під час навчання в Хмельницькому музичному училищі грав в оркестрі місцевого театру. З першою п’єсою я вступив до Московського літературного інституту імені М. Горького, де вчився в семінарі Віктора Розова. Звичайно, наставництво такого майстра та й сама атмосфера інституту відіграли свою роль, але в мене був ще один учитель — Лесь Танюк, у той час режисер одного з московських театрів. Саме він розкривав мені лабораторію драматургії, учив, «як робити п’єси». Якби не було Танюка, навряд чи я став би хорошим драматургом.

— Про останню вашу книгу «Оповідання про єврейське щастя» чимало говорять, її перекладають на багато мов, готується нове видання. Вона пронизана доброю, неординарною долею героїв. Як вона задувалася? Коли прийшло бажання і сміливість написати все так, як написано? Що залишилося за «бортом» дуже цікавого твору?

— Мені важко визначити, що саме є поштовхом до написання тієї чи тієї книжки. Напевно, кожне оповідання, повість, п’єса лежать у тобі, як зерно озимих, очікуючи часу, коли можна проростати. В кожного письменника це відбувається по-своєму, і незважаючи на те, що є безліч дуже цікавих підручників з літературознавства, ніхто не може математично точно розрахувати, як це відбувається. Художнє тлумачення творчого процесу найкраще зобразив К. Паустовський у «Золотій троянді».

— Ваша драматургія дуже пристрасна, незвичайна. Це все нове, не підглянуте в інших, це — своє. Поділіться з читачами вашим баченням сучасної драматургії, що допомагає нинішній людині жити душею, серцем, бути милосерднішою, чистішою. Одне слово, залишатися людиною.

— Драматургія в кожну епоху є дзеркалом цієї самої епохи. Але справжньою вона стає тільки тоді, коли в ній звучать вічні істини, культивуються вічні цінності. Недарма тільки в драматургії присутній такий суто театральний термін, як «катарсис» — очищення, коли, переживши з героями всі перипетії сюжету, проживши за дві години з цими самими героями ціле життя, глядач розуміє, що це все і про нього, про його долю, про його пошуки, сумніви, перемоги і поразки. Сучасна драматургія сьогодні теж у пошуку, молоді шукають нових форм, захоплено розробляють жанр «фентезі», тягнуть на сцену містику, замішуючи її на елементах «театру абсурду», і, напевно, в цьому немає нічого дивного чи поганого. Зрештою, в кожного з нас своє власне світовідчуття. Але особисто я — старомодний, як реалісти середини дев’ятнадцятого століття. Я люблю традиційний театр, у якому дуже важлива якість діалогу. Хоча в декількох своїх п’єсах («Заповіт цнотливого бабія» і «Осінь у Вероні») не міг утриматися і вибудував сюжети в апокрифічному жанрі.

— Ваші романи «Вибір», «В очікуванні месії», як мені відомо, читають і нині всі покоління, вікової планки немає. Розкажіть, як вони вами створювалися в той нелегкий час і «внутрішньої», і «зовнішньої» цензури. Які «шари» вашого, тоді описаного життя захопили вони? Як вливалися у світ «підйомів» соціалізму, його застоїв? Як увійшли в перебудову?

— Із названих вами творів, мабуть, тільки «В очікуванні месії» пережило епоху літератури соцреалізму. Наївно звинувачувати в усьому цензуру, що тоді лютувала. Цензор жив у нас самих. Ще великим було бажання за будь-яку ціну брати участь у літературному процесі. До речі, я тільки років десять тому зрозумів, чому в Літінституті Віктор Розов багатозначно радив нам писати «в стіл». Адже ми знали, що писати треба «у видавництво!»

— Ви сьогодні ввійшли в керівництво НСПУ як розважливий і розумний адміністратор. Письменники, які настраждалися через негаразди, вдячні вам за зміни. Розкажіть читачам газети «Голос України», як виправляється нині письменницьке господарство?

— Трохи менше як чотири роки тому, коли Володимир Яворівський запросив мене на роботу до НСПУ, письменницьке господарство — це було сумне (якщо не сказати різкіше) видовище. Нескінченні суди, позови, відсутність важливих документів, невміння керувати величезним господарством — і все це помножене на запеклу боротьбу, що її із НСПУ вів колишній режим (згадайте лютий 2004-го, і де письменники проводили з’їзд!), негативно вплинули на наше господарство. Не хочу звинувачувати нікого з попередників, але за роки незалежності ми втратили 1-й корпус у Ялтинському будинку творчості, магазин «Сяйво», наші земельні ділянки було виведено з власності або статусу довічного користування через що скоротилися, як шагренева шкіра. І в Ялті, і в Коктебелі. Навіть на Банковій тихою сапою відрізали величезний шматок, а потім під шумок продали комерційній структурі. Перед початком помаранчевої революції НСПУ мало більш як 1 млн. грн. боргу, напіврозвалені корпуси будинків творчості. Сьогодні картина дещо інша. Звичайно, довелося рятуватися від багатьох «діячів», що жили за рахунок письменників. Найголовнішим завданням, хоч як це дивно, була зміна психології у підходах до нашого господарства. Не секрет, що поки керівництво НСПУ боязко сиділо по кабінетах, найняті їм «директори» хоробро експлуатували майно, не бажаючи слухати, що воно належить письменникам, створене на відрахування з їхніх гонорарів. Для докладного звіту потрібна велика газетна площа, але сьогодні ситуація стабілізувалася. Ми почали ремонти в усіх будинках творчості, знайшли нормальних інвесторів, добросовісних орендарів, котрі не тільки відновлюють наше господарство, а й розширюють його, а головне —ми поступово повертаємо весь господарський механізм обличчям до його власника. Хочу відзначити, що це заслуга всього керівництва НСПУ, і, звичайно, наших письменників-депутатів та ветеранів.