Голос України - Коли настане час «х»

Дивне відчуття дежа-в’ю: здається, те, що відбувається нині, вже пережили, коли країна крокувала до комунізму. Що більше порожніли магазини, то більше тодішні керманичі говорили про дедалі зростаючий добробут радянського народу. Нині майже те саме: що більше зростають ціни на товари, щоправда, в необмеженій кількості, інфляція поглинає соціальні виплати, то більше нас запевняють, ніби все — за планом, обіцяючи подолати інфляцію, «закладену попередниками у спадщину», за півроку.

Може, й так, коли б не обставина: за півроку буде не краще, а гірше. Бо вже не за півроку, а за чотири місяці має настати час «х»: повноправне членство у Світовій організації торгівлі (СОТ). З усіма наслідками, що звідси випливають, зокрема підвищенням цін у 1,5—2 рази, що зумовить приведення українського законодавства у відповідність до світового. Якщо додати ці рази до нинішніх цін, то арифметика вельми невтішна.

Україна — не виняток: усі новачки—члени організації через це пройшли. Щоправда, вони пройшли й інший шлях — ретельну підготовку до такого шоку, принаймні вжили заходів, щоб пом’якшити його удар. Це саме обіцяв і наш уряд після того, як 5 лютого Президент України та генеральний директор СОТ підписали протокол про вступ до організації.

Довідка: Верховна Рада має ратифікувати цей документ до 4 липня. А до того ще й ухвалити низку законодавчих актів. На 30-й день після ратифікації секретаріат СОТ має проголосити надання Україні повноправного членства. До речі, прем’єр Юлія Тимошенко тоді пообіцяла ухвалити закони упродовж трьох тижнів — наприкінці лютого.

Але що далі, то проблематичнішим стає наближення до мети: жоден закон парламент не розглядав. І через те, що не працював, і тому, що з подання Кабміну на його засіданнях розглядалися «важливіші» питання, приміром... дочасні вибори в столиці.

Тим часом Верховна Рада зобов’язана ратифікувати протокол не пізніше, ніж 4 липня, бо інакше не вкладеться в обумовлені терміни. Що може обернутися ганьбою для України, оскільки в історії СОТ був лише один випадок, коли країна не ратифікувала такий документ в окреслений термін: Непал не встиг цього зробити — через громадянську війну.

Утім, я про інше: підготовку і Кабміну, і населення до цієї події. Урядовці запевнюють, що приєднання до СОТ забезпечить інтеграцію у міжнародну ринкову економіку, зростання кількості високоякісних товарів, створення сприятливого клімату для зарубіжних інвестицій — до 500 млн. дол. щороку. Проте мало хто говорить про ризики: такі солодкі перспективи могли б бути за умови, що в Україні — високорозвинена економіка.

Наші очільники не заторкують іншої, не менш важливої теми, котра передовсім цікавить громадян: як і наша економіка, й наші гаманці витримають не лише нинішній, а й майбутній ціновий удар? Приміром, запровадження світових цін на енергоносії, що потягне за собою зниження конкурентності практично всієї національної продукції. Також членство в СОТ значно обмежує державну підтримку будь-яким галузям економіки, а вона в Україні спрямовується нині не одній з них. Не менш проблем виникне у зв’язку зі зниженням тарифів на імпорт: зарубіжні товари витіснятимуть національні. Є чимало й інших ризиків.

Якщо ми вже практично стали членами СОТ, то уряд повинен інформувати населення не лише про солодкі «ягоди», а й про гіркі, які споживати доведеться передовсім нам. Яких заходів він уживатиме, щоб бодай пом’якшити удар, якого неодмінно зазнають громадяни, зайняті в найбільш уразливих сферах? Цілком можливо, що Кабмін їх розробив, тільки ми про це чомусь не знаємо.

Інформувати і пояснювати, що нас чекає в уже зовсім іншій ситуації, після вступу до СОТ, мали б насамперед економісти. Натомість вони зайняті тим, щоб доповісти «нагору»: все чудово, а в проблемах винні попередники (дивовижно, але це роблять представники урядів усіх політичних забарвлень. — Авт.). Відомий принцип: вимасти супернику ворота дьогтем — поки відмиє... Крім того, вони підсовують громадянам «пояснення»: дедалі зростаюча вартість товарів практично всіх груп — це начебто лібералізація цін, ринку, економіки, запровадження реформ. Цікаво, скільки реформ може витримати суспільство, адже кожен уряд, котрий приходить навіть менше, ніж на рік, розпочинає власні й щоразу інші, «забуваючи» сказати, як реалізував попередні?

Колись планову економіку критикували за те, що нею управляли то волюнтаристи, то адміністратори. Нині нею управляють інші — професіонали, теоретики, ліберали. Але здебільшого популісти й кожен щось реформує. Й дореформувалися до краю, бо постійно озираються на чужі поради: що скажуть американські радники, експерти МВФ, Світового банку і т. д., і т. п. Але от цікава ситуація: наш стратегічний партнер і мало не найважливіший радник — США переживає економічну кризу. Чому самі американці не застосовують поради, що вони давали їх Україні для подолання нашої кризи?

Утім, за бадьорими звітами Кабміну, в Україні настала чи завтра настане епоха благоденства. А коли поміркувати, то все дуже скидається на те, що уряд банально не знає, що робити далі? Приміром, Президент уже волає до Кабміну: давайте поправки до бюджету (термін сплив ще 1 березня. — Авт.). Уряд — ані пари з вуст. Бо як поправляти? Повноправне членство в СОТ — на носі. Не лише із запланованим у зв’язку з цим підвищенням цін, а й з так званою доморощеною їх лібералізацією, коли підприємці встановлюють вартість товару, яку заманеться, хапаючи прибутки й надприбутки. А на заклики до совісті ще й звинувачують у спробі «регулювати ринок», мовляв, не ринкові це засоби. Начебто ринок — це Бог, який усе робить правильно. Чому б таким не розповісти, що в ринкових країнах підприємцю дешевше ціни знизити, ніж підвищити, — така там запроваджена кількість обмежувальних механізмів у ціновій політиці. Тож тамтешній підприємець ще кріпко подумає, перш ніж на якийсь цент підвищить вартість товару.

А от в Україні жоден уряд не напрацював таких механізмів. Крім того, йому вигідно підвищувати ціни: що вони вищі, то вищі податки, більше наповнення бюджету. А народ не особливо й протестує. Скажімо, Мінтранс підвищив вартість перевезень у 1,5 разу, з якогось переляку мотивуючи це їх збитковістю. Але хіба не зрозуміло, що це — удар передовсім по металургійній галузі. Кому нині належать металургійні підприємства? А в кого в руках газ, виробництво цукру, олії, добрив? Теж відомо: кожен з можновладців на чомусь «сидить». Вони й установлюють ціни, щоб задавити чи переплюнути Ахметова, Пінчука або ще кого.

На жаль, в Україні ціни — це засіб тиску на опонента. Одні приходять до влади — тиснуть цінами на іншого в одній галузі, а наступники роблять те саме вже в іншій галузі. Одне слово, епоха чорного переділу: не виробити чи створити, а забрати, захопити чи переділити — це ми засвоїли добре, незалежно від партійних кольорів. Утім, розплачуватися за це доводиться покупцям — нам з вами...

А тут СОТ зі своїми вимогами до України. Якщо їх повісити на шию, то й потонути недовго. А є сенс топитися, коли президентські вибори на носі?