Бюрократичні стіни залишаються неприступними

Свого часу «Голос України» опублікував низку матеріалів із Донеччини про життя інвалідів, які отримали каліцтво на виробництві. Кожному із героїв моїх публікацій довелося пройти через приниження, суди і черствість чиновників. На публікації відгукнулися наші читачі. Один із них — інвалід першої групи із Прилук Чернігівської області. На прохання автора листа не називаємо прізвища. Але історія нашого дописувача П. — сумна і, на жаль, типова.

«Факт нещасного випадку на виробництві був прихований адміністрацією відповідача через неосвіченість та довірливість позивача, — встановить потім міський суд. Хіба знав тоді рядовий працівник, що має право наполягати на складенні акта за відповідною формою? В 1990 році потерпілий отримав другу групу інвалідності, через три роки — першу. І лише після повної втрати працездатності вирішив боротися за справедливість. На підставі показань свідків на заводі було проведено розслідування, складено акт, а судово-медична експертиза встановила у П. стовідсоткову втрату працездатності у зв’язку з втратою зору. «У листопаді 1993 року до директора Прилуцького заводу пластмас надійшли документи про виплату мені відшкодувань за заподіяну шкоду, — пригадує наш читач. — Керівник одразу дав вказівку платити якомога менше. Відтоді й почалася фальсифікація документів і фактів, що відносяться до моєї справи. Спершу — спроба видати довідку про менший середній заробіток. Потім — категорична відмова виплачувати одноразову допомогу. Нарешті керівник безпідставно наказом відмінив акт форми Н-1».

Провину за нещасний випадок підприємство намагалося покласти на самого інваліда. П. подав позов до суду. Це стало початком тривалої судової епопеї. «Суд визнав установленим, що під час виконання трудових обов’язків позивачем мав місце нещасний випадок, внаслідок якого він отримав травму та став непрацездатним у зв’язку із втратою зору, — зазначив у 1995-му Верховний Суд України. — За висновками комісії, колишній заступник директора заводу не організував своєчасне розслідування нещасних випадків, а колишній комірник Брикульський при навантаженні автотранспорту не забезпечив умов праці і не направив потерпілого до лікарні. За таких обставин суд дійшов правильного висновку щодо наявності вини підприємства в заподіяній позивачу шкоді внаслідок каліцтва».

За час багаторічних поневірянь змінилися три відповідачі: спочатку це був Прилуцький завод пластмас, потім — Прилуцьке ВАТ «Пластмас-Прилуки», останнє — Прилуцьке відділення Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві. Якщо коротко, то суть претензій інваліда така: фактична сума відшкодування втраченого заробітку тепер удвічі менша за середню зарплату в галузях економіки. Тоді як на час травми заробіток потерпілого був у 4,5 разу більшим за середню зарплату. Тож про який соціальний захист може йтися? «Коригування розміру страхової виплати втраченого заробітку цілком залежить від порядності відповідача, тобто правове поле віддане на поталу чиновника, а тому непередбачене і неконтрольоване», — ділиться сумним досвідом П. Адже інфляційні процеси не стояли на місці. Але докази інваліда суди не взяли до уваги.

«За 14 років судової тяганини відповідач і судова влада знівелювали розмір моєї страхової виплати втраченого заробітку майже до рівня мінімальної заробітної плати. Тому говорити сьогодні, що мені відшкодовується, згідно з чинним законодавством, 100-відсотково втрачений заробіток, — то є великий цинізм, ганьба і гріх. Мною ніде і ніколи не ставилося питання про конвертацію чи еквівалентний розмір втраченого заробітку, а тільки вимога прокоригувати страхову виплату відповідно до чинного законодавства правомірно і правдиво, а не сфальсифіковано», — наполягає читач.

«Стіна» та «Стіна-2» — таку назву мали публікації із життя донецьких інвалідів виробництва. Історія мешканця Прилук, який втратив зір внаслідок нещасного випадку на роботі, засвідчує: бюрократичні стіни залишаються неприступними багато років. За такої практики роботодавці заклопотані не створенням безпечних умов праці, а пошуком шпаринок у законодавстві, які б давали змогу сплачувати за травму якомога менше.