Сергій КІВАЛОВ: «Україна і Росія ставлять цивілізовані та ясні цілі, при цьому добре розуміють одна одну»

Одразу хотілося б відзначити, що Депутатська група з міжпарламентських зв’язків з Російською Федерацією — одна з найбільших у Верховній Раді протягом уже кількох скликань. Вона нараховує 167 депутатів! Для порівняння: з Польщею дружать 65 народних депутатів, а з Грузією — 18. Це — доказ тієї особливої уваги і значення, що наші народні депутати надають україно-російським відносинам. Ми, Україна і Росія, настільки тісно поєднані політичними, економічними, культурними та іншими зв’язками, що розділити нас неможливо. А головне — не потрібно.

На жаль, у міжнародній політиці споконвіку існує така річ, як підкилимна дипломатія. Є і справжні майстри цього ремесла, готові з будь-якого підручного матеріалу за лічені години зліпити міжнародний скандал. А зусиллями вузьких ділових кіл, що контролюють більшість засобів масової інформації обох країн, такий скандал можна перетворити на затяжне протистояння, а якщо дуже постаратися, то й на відкритий конфлікт.

На щастя, сучасним україно-російським відносинам це не загрожує. Але це аж ніяк не означає, що ті, хто сьогодні, не шкодуючи сил, намагаються перетворити ряд протокольних непорозумінь на конфліктну ситуацію між органами влади наших держав, діють в інтересах України. Більш того, переконаний, що їхні дії спрямовані проти наших національних інтересів, і готовий пояснити, чому.

Кожна держава, кожен народ змушений постійно вирішувати низку основних завдань, без яких неможливе його існування і розвиток. Це забезпечення стабільності та конкурентоспроможності національної економіки. Це збереження генофонду і здоров’я нації, її культури. Це, звичайно ж, убезпечення своєї країни від імовірних форм воєнної загрози. І те, що Україна прагне ці завдання вирішити, — не новина для Росії. Росія й сама намагається вирішити, хоч і по-своєму, ті ж самі завдання. Росія, слідом за Україною, вступає до Світової організації торгівлі, добивається скасування дискримінаційних експортно-імпортних обмежень у торгівлі зі США і Європейським союзом.

Сьогоднішні питання убезпечення України від воєнної загрози, позаблоковий чи ж блоковий статус нашої держави — питання дуже болісні для обох країн. Для України тому, що в 1990-х роках, добровільно відмовившись від третього за величиною ядерного арсеналу на планеті, Україна ні від жодної з провідних військових держав Заходу не одержала договірних гарантій безумовної військової допомоги у разі збройної агресії ззовні.

Різницю між міжнародним договором, яким безстроковим зобов’язанням зв’язала себе держава, і Будапештським меморандумом про взаєморозуміння 1994 року, однією з багатьох обіцянок, даних політичними адміністраціями, котрі давно відійшли від влади, дипломатам пояснювати не треба.

Минуло 14 років, Збройні Сили України день у день скорочуються, а договірних гарантій колективної безпеки для України як не було, так і нема. Але ж закони міжнародної політики не обійдеш: цивілізована держава або покладається на свої власні збройні сили, вкладаючи в їх розвиток у десятки, сотні разів більші суми, ніж сьогодні може дозволити собі Україна, або має тверду гарантію допомоги іноземної держави, чи групи держав, де такі збройні сили є.

Саме такий принцип лежить в основі Договору про північноатлантичний альянс, що вже впритул наблизився до українських кордонів. Україні є над чим замислитися. І в тому, що українська влада вже давно серйозно розглядає питання про вступ до НАТО, є і раціональні, і емоційні причини.

Точно так само і ми, українські політики, повинні зрозуміти ті природні побоювання, які відчуває Росія при наближенні НАТО до її кордонів. Подібні ж двоїсті почуття нині і в України стосовно інших наших сусідів по Східній Європі, що вступили до Європейського союзу. Нам зрозумілі мотиви Польщі, Болгарії, Румунії, Словаччини та Угорщини, але ми непокоїмося, щоб їхній новий статус не призвів до ослаблення зв’язків між нашими регіонами, до обмеження прав українців на свободу пересування, врешті — до ізоляції України. Наші дипломати висловлюють такі побоювання, ведуть діалог і, як показує час, виборюють для України непогані умови і в візовому режимі, і в інших питаннях прикордонного співробітництва. Таку ж роботу сьогодні змушена вести і Росія. Як і Україні, Росії не хочеться, щоб біля самісіньких її кордонів стояли націлені на неї ракети, створювалися плацдарми, хай навіть теоретично сприяючи агресії проти неї. І Росія веде таку роботу, висловлює свої побоювання, закликає українську сторону і держави-члени НАТО до діалогу, до компромісних рішень. Тобто, підкреслюю, і Україна, і Росія ставлять цивілізовані та ясні цілі, і при цьому добре розуміють одна одну.

Що ж сказати про недавній дипломатичний обмін люб’язностями? МЗС України правильно вказало на суверенну рівність України та Росії і неприпустимість втручання у внутрішні справи суверенної держави. Хоча помітне в документі сприйняття політики Росії як загрозливої — очевидно, гіпертрофоване і надумане. Це досить дохідливо пояснює російське МЗС у своєму зверненні.

Особисто мені теж ніяк не пригадати офіційного звернення Президента Росії чи міністра закордонних справ Росії до держави України, яке містило б воєнні ультиматуми, загрози, образи, територіальні претензії. Їх не було. Та й у принципі ніколи не могло бути. Що ж стосується цитат, які потрапили в газети, висмикнуті чи то з підслуханих кимось телефонних розмов, чи то з діалогів на посиденьках біля каміна... До цього слід ставитися з немалим скептицизмом. Гадаю, деякі російські політики, якби потрапили на форум націоналістичної спрямованості в Україні, теж почули б про себе і про Росію багато недобрих слів. Те ж стосується і низки українських політиків.

Такі ситуації не нові і мають у першу чергу розглядатися не як керівництво до політичних дій, а як матеріал для поповнення чудової колекції анекдотів про взаємини українців і росіян.

Ось, наприклад, один з таких анекдотів.

Це я до того, що треба вчитися розуміти своїх друзів і сусідів, уважніше і терпиміше ставитись одне до одного. А спроби нас розсварити сприймати, як примхи природи.

Політичний клімат у цьому сенсі схожий на морський. Начебто тиша і гладь, та раптом незрозуміло звідки налітає вихор, і от уже чорніє небо, бушують хвилі... Але мине ще кілька годин — і вихор зникне, не залишивши ніякого видимого сліду. І все знову стане таким, як колись, небо і вода не поміняються місцями.

Це цілком справедливо для україно-російських відносин. Україна і Росія в минулому були, сьогодні є і назавжди залишаться частиною життєвого простору одна одної. Сьогодні обидві наші держави інтегруються у великий цивілізований світ. Це стосується не тільки Північноатлантичного альянсу (НАТО), а й Світової організації торгівлі (СОТ), Європейського союзу, Організації економічного співробітництва та розвитку. На цьому шляху неминучі перемоги і поразки, тертя і непорозуміння, в тому числі у двосторонніх відносинах. Але все це не знімає з порядку денного і України, і Росії тих питань україно-російських відносин, що відомі всім: активізація взаємної торгівлі, співробітництво в розвитку промисловості й забезпеченні її енергоресурсами, науково-технічне співробітництво, забезпечення цивілізованих умов для міграції трудових ресурсів, взаємодопомога в питаннях безпеки та обороноздатності обох країн.

У Росії тільки на заробітках практично постійно перебуває не менше трьох з половиною мільйонів українських громадян — десята частина всього працездатного населення країни. І навпаки, тільки за офіційними даними вісім з половиною мільйонів громадян України вважають себе росіянами за національністю, а російське коріння мають понад сімнадцять мільйонів, тобто третина населення України.

Об’єднує нас і економіка. Взаємозалежність наших країн у плані забезпечення енергоносіями вже давно стала притчею во язицех. Однак це далеко не все. Ті зовнішньоекономічні зв’язки, які Україна на сьогодні змогла побудувати, — це здебільшого канали експорту з України сировини, примітивних напівфабрикатів, дешевої робочої сили і генетичного матеріалу та ще імпорту чужоземних товарів, переважно не найкращої якості. Ті ж деякі зовнішньоекономічні зв’язки, що обіцяють розвиток в Україні високотехнологічних виробництв — у приладо- й літакобудуванні, космічній діяльності, біомедицині, — ведуть до Росії. І дуже хочеться, щоб ці зв’язки вдалося зберегти й розвинути. Недавно, в березні, ми відзначали ювілей Переяславського договору між Україною і Росією. Хороший привід згадати те, що нас зближує і об’єднує, вчитися не завдавати одне одному образ.

Цього, ми сподіваємося, не станеться.

Адже наші держави та їх відносини продовжують розвиватися, нові й нові питання потребують свого врегулювання. Ми, Україна і Росія, різні. Але ми потрібні одна одній. І обов’язково житимемо дружно.

Сергій Ківалов, співголова Депутатської групи з міжпарламентських зв’язків з Російською Федерацією, голова Комітету з питань правосуддя, народний депутат України.