Жінка не прокидається після наркозу вже майже рік і три місяці

«Колись операцію робили моєму чоловікові, — згадує пані Любов, — то я добре пам’ятаю, що анестезіолог після того не відходив від нього доти, доки хворого не повернув до свідомості. Й по обличчю плескав своїми долонями, і щось там ще робив, аж поки той не обізвався. Дав йому через щось подихати. Побачив, що легені працюють, лиш тоді пішов від нього. А тут що наробили, Боже ж ти мій праведний!»

Пані Любов стверджує, що одразу після операції в реанімаційне відділення її не впустили, хоча вона хотіла залишитися доглядати хвору. Їй сказали йти додому і не крутитися під ногами. «Це ж больніца і врачі все зроблять».

— На ранок я, як той солдат, прибула по тривозі, — продовжує співрозмовниця. — Але в палаті доньки не було. Жінку, яку оперували після дочки, вже привезли на каталці, а Лєни нема. Вони мені тим часом зуби заговорюють, кажуть, що вона спить, як младєнєц. Я увірвалася у реанімацію, а дочка вся синя лежить. Підняла гвалт: «Вона вмирає, що ви мені з дитиною зробили!..»

На другий день після операції її заспокоїли тим, що Олені підключили апарат штучного дихання і все буде добре. Але стало ще гірше. «Дитину рознесло від того штучного дихання, як надувну ляльку, — не стримує сліз пані Люба. — Це вже я потім дізналася, що в них той апарат виявився несправним. А тоді що я знала? Чую, гарчить та й гарчить, думаю, робить, вірю, що все буде добре.

Півроку Олена Сайдак провела в реанімації. Але за цей час до неї так і не повернулася свідомість. Годували пацієнтку через зонд. «Коли пхали трубу, почалася кровотеча, — каже пані Люба. — Видно, щось зачепили. А мені пояснили, що це, мабуть, виразка шлунка відкрилася. Вони б на неї ладні списати усі болячки, тільки б збутися такої хворої».

Для догляду за хворою потрібен був апарат для санації ротової порожнини. З його допомогою час від часу відкачували слину. Інакше хвора могла б захлинутися. Пані Люба не раз просила, щоб їй дали такий апарат, але що з того. Про те, що без цього вона не може забрати дочку додому, люди в селі говорили. Мар’янівка, хоч і велика, але про біду Сайдаків тут знають усі. Одного разу сусіди зібралися і поїхали на прийом до начальства лікарні. З’ясувалося, що просити в нього треба з... матюками на устах. Бо тільки після таких «приперчених» слів у лікарні погодилися надати апарат для санації.

Мати не відходить від доньки ні вдень, ні вночі. «Сплю, як той заєць, не заплющуючи очей. Лиш чую, що Лєна ворухнулася, я вже коло неї. Дуже важко було, коли дочка перенесла запалення. Тоді вона плакала. Слізьми виказувала, що їй щось болить. «Втираю її сльози, а сама заливаюся своїми, кажу: «Лєночко, скажи мамі, що тобі болить, не мовчи, обізвися... А вона лиш відкриє оченята і водить ними туди-сюди, дивитися дивиться, а нічого не бачить».

Щоб уникнути появи пролежнів на спині, використовує різні мазі та креми. «Ось цієї баночки з маззю вистачає приблизно на тиждень, — каже пані Люба. — А за неї треба заплатити 53 гривні. Загалом на все лікування і догляд наших трьох пенсій коли вистачає, а коли й мало».

З районної лікарні за весь цей час до будинку Сайдаків навідувалися тричі медсестра і один раз завідувач реанімаційного відділення. Так каже пані Люба. Медсестра привозила по декілька памперсів. Керівник реанімаційного відділення дуже швидко покинув будинок. «Може, тому, що не хотів вислуховувати мої докори, а може, совість заговорила, хто зна...» Обіцяли, що привезуть матрац для того, щоб не було пролежнів. Хто обіцяв? Є там такий Олійник. Але дорога ж до нас далека (Мар’янівка — приміське село з Гайсином. — Авт.).

Ще приїжджали лікарі з Вінниці. «Я їх фамілії не записую, що воно мені дасть, — каже пані Люба. — Але питають мене, чому це я жаліюся у міністерство? Після всього ще вистачає совісті про таке питати. Мовляв, що мені ці жалоби дадуть? І знов співають тої самої — врачі в Гайсині робили все правильно. Як змовилися. От у кого треба повчитися, як стояти горою один за одного, то це у наших врачів».

Любові Сайдак нема часу не те що листи по міністерствах писати, а вгору глянути. «Я від ліжка в хлів не йду, а біжу, одна нога там, друга тут, — каже жінка. — Чоловік пішов маму провідати, вона в сусідньому селі, уже 85 років має, а їсти корові й свині треба дати...»

«Я б сама написала прокурору, але малограмотна»

— А в міністерство написав чоловік із села Куна, він наш давній знайомий, добре знає Лєну, — каже пані Люба. — Якось почув від людей про біду, провідав нас, а тоді каже: не можна про це мовчати, треба писати. Нехай приїжджають, усе перевірять, бо ж вони ще з кимось те саме зроблять, і нічого їм не докажеш.

Любов Сайдак живе надією, тримається за слова професора, як за рятівну соломинку. «Може, справді настане диво і за мої старання воздасться —включиться та точечка у мозку доньки». Інші лікарі не залишають їй жодної надії. Один напряму випалив у вічі: «З таким діагнозом довго не живуть, а життя в ній тримається тільки завдяки вашим старанням». За час, відколи сталася біда, пані Люба звикла ще й не до таких «одкровень». Вона молить Бога, щоб дав їй сили доглядати хвору доньку і допоміг Лєні, наперекір усьому, стати на ноги. 63-річна жінка звертається до всіх з проханням пильнувати за своїм здоров’ям, щоб якомога рідше потрапляти в обійми «білих халатів».