З любов’ю до людей і Слова

Вночі, середночі хтось тихо

До мого слова підійшов

І став дивитися і дихать,

І я відчув: так диха лихо,

Так ходить лихо.

Час прийшов...

* * *

Він жив у стані відкритості душі. Це було і сумно, і боляче, напевне. І про це він уже не розповість — бо все позначене тепер не тільки вимірами його життя, а й вимірами вічності.

В українській літературі ХХ-ХХІ століть поет і прозаїк Микола Вінграновський стоїть якось осібно. Не осторонь, а саме осібно. Хоч і належить до покоління, яке підносило літературу на новітні верхотури Духу.

Звучання забутих або ніколи не відомих смислів українського слова відшукав саме він. І віддав людям. А Часові Микола Вінграновський віддав усе, що Час хотів. Окрім Слова. І навіть задекларував це в одній із поезій.

Ошелешивши кілька світів — літературний, читацький і той, що поміж ними, нечуваною образністю з перших своїх публікацій, Микола Вінграновський уже не переставав бути чаклуном слова. Дивним чином, але він уникнув небезпеки зірвати голос. А ця небезпека чигала в умовах того суспільства, в якому тоді ще молодий чоловік проживав своє становлення Поета.

Час, який поглинає все, не здолав душі Поета. Його поезії ходили коридорами університетів серед студентів, їздили в походи та поля. Поезія Миколи Вінграновського читалася напам’ять, передавалася переписаними від руки сторінками зошитів. І з цього всього виходив Поет — яким уявлявся з чорно-білих світлин у збірках — молодим і... неземним. — Небесним.

Нині душа Поета Вінграновського мандрує у вічності. Теплий голос Миколи Вінграновського долинає до нас уже звідти. І через його слово прилітає до нас душа. Микола Вінграновський любив свій Час — всесильний, подОланий і... неподолАнний. Він залишається у цьому Часі — з великої літери, з любов’ю до Десни і Росі, до трав і до вогнищ, до фільмів і до життя. З любов’ю до людей і до Слова, яке теж писав часто з великої літери. — І в якому, великий, є.