Голос України - На перехресті часів

Чи не диво: випускників Білилівської середньої школи (нині гімназії — Авт.), що в Ружинському районі Житомирської області, адміністрація, педагогічний та учнівський колектив запрошували на свято з нагоди... 230-ї річниці її заснування! Організатори (уклін вам, невтомні, бо зібрати з усіх усюд таку кількість колишніх учнів — робота, та ще й яка!) написали: «З давніх-давен, із глибини віків тебе отут завжди чекає диво, бо школа наша — перехрестя усіх часів, і місце зустрічі змінити неможливо...»

Мабуть, незважаючи на «п’ятірки» в атестаті зрілості, я була таки не найкращою ученицею, оскільки й не здогадувалася про такий солідний вік школи. У чому каюсь. Утім, є мені виправдання: вважала, що вона існувала завжди.

З’ясовується, не завжди, але здавна — з 1778 року. І що найдивовижніше — пам’ятає своїх випускників. Хоч, на жаль, і не може назвати їх усіх за іменами: під час Великої Вітчизняної війни згорів архів, тому на стінах у шкільних коридорах — знімки, які вдалося знайти у колишніх учнів, починаючи з 1919 року, та випускні повоєнні. Пам’ятаєте, такі великі колективні фотографії, а портрет кожного випускника — у віньєтці?

Та що фотографії! Підійшла привітатися до одного з директорів школи Віктора Устимовича Качурівського: «Звісно, ви мене не впізнаєте, але я вас не забула». — «Чому б це я вас не впізнав?» — «Бо минуло 40 років після випуску, і я сама себе не впізнаю...» — «Упізнаю: ви — Валя Іщук»...

Віктору Устимовичу — 80, але він досі пам’ятає своїх учнів і за іменами, і за прізвищами. Хіба не диво на перехресті цих часів? Та пам’ятає він не тільки наші імена, а й історію, яку цілком справедливо можна вважати історією не лише школи, а й країни, Батьківщини, — хай які зміни з нею сталися. Інтелігентний, освічений, сучасний — які роки з ним спроможні справитися? Каже, що пам’ятає часи, коли до нього, вчителя, прибігали школярики скаржитися: «Василько забрав у мене бурячка і з’їв, а Петрик у Катрусі — картоплину...». У Віктора Устимовича й досі болить серце, бо це батьки клали не в портфелики, а в торбинки такий «обід» для своїх дітей. Утім, не менше воно боліло і згодом, коли окрайці хліба хлопчаки використовували як шайби для гри в хокей, а прибиральниці вигортали з класів недоїдені скибки батона з маслом...

Коли вчителя запросили до слова, він про цей свій біль згадав. А ще про те, що хоч упродовж тривалого часу вбранням і взуттям учнів Білилівської середньої школи були куфайки та кирзачки, а обіди — далеко не ситні, але діти були добрішими, навчалися для того, щоб бути корисними для країни, вміли радіти успіху однокласника чи класного колективу. Нинішні мають і хліб, і до хліба, багатьох батьки возять до школи на авто, про вбрання годі й казати, але центром, навколо якого все обертається, є гроші...

У кожного часу — власні ознаки, але все-таки, як визначили організатори, місце зустрічі випускників школи змінити неможливо. А щоб ми пам’ятали, звідки пішли у світ широкий, колишні її учні, нині викладач Житомирського державного університету імені Івана Франка Григорій Махорін і вчитель історії Білилівської гімназії Василь Ямковий, дослідили історію цього навчального закладу, яку виклали в чималенькому друкованому творі.

...Зі старих фотографій на нас сьогоднішніх дивляться очі випускників школи різних років. І вчителів, які, не покладаючи рук, навчали не лише рідної мови чи математики, а й життя, сподіваючись, що станемо ми передовсім порядними людьми. І за це уклін їм усім: від ентузіастів-навчителів селянських дітей у XVІІІ ст. до нинішніх педагогів, котрі, як і два століття тому, щоранку приходять у клас...

Валентина ПИСАНСЬКА.

На знімку: випускниця Білилівської середньої школи Людмила Іванівна Криворучко після закінчення педінституту викладала тут фізику, була завучем — упродовж усього трудового життя. Людмила Іванівна — улюблена вчителька випускників усіх часів.

Фото Анастасії СИРОТКІНОЇ.