Голос України - Війни можновладців

Дедалі частіше в листах, які надходять до рубрики «Тема» з усіх регіонів країни, лунає крик розпачу: «На нашу владу бракує Сталіна!» Громадяни країни, засудивши диктатуру, готові повернутися у неї знову?

Нерви у «маленьких» українців не витримують: замість того, щоб поліпшувати життя «уже сьогодні», встановлювати «торжество справедливості», а «закон був один для всіх», політики ведуть безкінечну боротьбу один з одним не на життя, а на смерть. Забувши про проблеми українців що на заході, що на сході: у нас — найвища в Європі смертність, за кількістю хворих на СНІД і туберкульоз ми зрівнялися з африканським континентом, села занепадають, а чимало міст перетворюються на трущоби...

Очільники політичних партій по черзі звинувачують у занепаді один одного, чомусь «забуваючи», що кожен з них до цього доклав руку. І продовжують це робити, набиваючи власні кишені. Та дозволяють грабувати країну банді злодійкуватих чиновників, жадібним і байдужим до потреб людей олігархам — за те, що вони їх підтримують.

На жаль, усі без винятку: Президент, Прем’єр-міністр, лідер опозиції, більші чи менші політики та можновладці. Замість того, щоб виробити єдину стратегію розвитку, вони до непристойності з’ясовують, хто з них у «хаті» головніший, намагаючись завдати опонентові удару якомога боліснішого. При цьому порушуючи і Конституцію, і закони країни, не кажучи про одвічні моральні, а також Божі заповіді, дотримуватися яких, коли вигідно, присягається мало не кожен з них.

А коли який соратник «укусив» іншого, зачепивши його інтереси, то починається безжалісний викид компромату: хто, коли, в кого й скільки вкрав, кому й скільки заплатив. Деякі «принципові» учасники «помаранчевої» революції повідомляють: її лідери йшли на Майдан з «порожніми» руками, не маючи програми розвитку країни — лише з власними політичними амбіціями. Запитання: чому суспільство дізнається про це лише нині, коли соратників відлучили від «корита»?

Проте: чом не поле діяльності для правоохоронних органів? Та вони карають лише тих, на кого їм укажуть можновладці. Або дрібного чиновника за хабар у тисячу гривень...

Люди хочуть нового Сталіна з його диктатурою? Та не диктатури, а бодай певного порядку, спокою та впевненості у завтрашньому дні. Натомість, як у казці Андерсена, вони переконуються, що їхні королі... голі: їм немає чого запропонувати виборцям.

...Нещодавно довелося побувати в одній з європейських країн. Як часто буває, розмова точилася про політику, зокрема в Україні. З жахом побачила скептично-зневажливі посмішки співрозмовників — такі само, як за часів іншого нашого президента, коли перше, що чула, переступаючи поріг зарубіжних чиновників, було: «А ви знову вкрали...».

Невже наші політики, вищі посадові особи держави не помічають, що західний світ з нами нині рахується ще менше, ніж раніше? Що міжнародні організації, країни ближні, а тим паче — заморські та заокеанські — диктують нам, що маємо робити, куди прямувати й з ким дружити? А найсумніше, що наші доморощені політики — кожен відповідно до власних інтересів — поради виконують, здаючи передовсім державні інтереси...