Карти роздано, ставки падають

Останнім часом місцеві політологи й аналітики дедалі наполегливіше говорять і пишуть про «занепад» політичного лідерства колись впливової дніпропетровської еліти. Мало того, лунають голоси про втрату «золотої акції» Дніпропетровщини нібито через програш змагання еліт з добре організованою і жорстко структурованою донецькою групою, яка згуртувалася навколо впливової в Донбасі Партії регіонів. А тому свій вплив на політичні й економічні процеси «не перше і не друге місто країни» розгубило через безініціативних і аморфних лідерів політичних сил.

Справді, концепція і нова формула «дніпропетровської ідеї» особливо виразно вимальовувалася торік під час святкування 75-річчя утворення області. Ностальгійні настрої за компартійною «кузнею кадрів» в особі Брежнєва, Щербицького, Чебрикова та інших висуванців у всіх структурах Кремля, за «дніпропетровським інкубатором» 90-х років минулого століття в Києві, починаючи від командних висот Л. Кучми, П. Лазаренка і до В. Пустовойтенка, В. Яцуби, Ю. Тимошенко, І. Кириленка. Пташенятами «гнізда Дніпра» називають і В. Пінчука, І. Коломойського, С. Тігіпка та багатьох інших капітанів великого бізнесу, котрі успішно стартували з місцевої номенклатурно-управлінської школи, створеної не тільки незвичайними лідерами, а й унікальними соціально-економічними умовами області.

Що ж нині непокоїть політичну Дніпропетровщину? Перше і, можливо, головне, — падіння представництва такого могутнього індустріального регіону в усіх гілках нинішньої влади. У минулому скликанні Верховної Ради, наприклад, від Партії регіонів Дніпропетровщину представляли п’ять народних депутатів, а Донецьку область — 48. У нинішньому скликанні ця цифра мало змінилася. Немає в парламенті і впливових дніпропетровських лобістських груп, як колись «Єдність», «Громада». Стійка думка про падіння престижу дніпропетровців у вищих коридорах влади, своєрідним фіналом системної кризи старих дніпропетровських еліт стало приєднання «Громади» до відверто продонецької коаліції в обласній та інших місцевих радах. Адже до цього саме лазаренківська «Громада» мала постійний і вагомий політичний голос у захисті інтересів регіону. Ті розходження, що спостерігаються нині в обласній коаліції між цими силами, підтверджують тезу про те, що Партія регіонів представляє частину бізнесу донецького, а не дніпропетровського.

Нещодавно в одному із своїх інтерв’ю, присвяченому ювілею області, екс-прем’єр Павло Лазаренко, очевидно, усвідомлюючи і свої прорахунки у втіленні в життя ідеї регіонального патріотизму, звинуватив свого політичного земляка Леоніда Кучму в тому, що він виключив дніпропетровську еліту із тієї системи стримування і противаг, яку він побудував у інтересах самозбереження. На думку П. Лазаренка, саме Л. Кучмі було дуже легко керувати країною, яку роздирали штучні протиріччя між сходом і заходом. «Дніпропетровськ не вписувався в цю схему, оскільки був здатний акумулювати прагматизм півдня-сходу і націонал-демократичні пріоритети, властиві центру і заходу, — робить свій висновок Павло Іванович. — З 1997 року Леонід Данилович почав проводити політику планомірного знищення дніпропетровської еліти, руйнування кадрового потенціалу області, що в підсумку привело до сумних наслідків».

Як знаковий «діагноз» хронічних проблем дніпропетровських еліт, було призначення главою облдержадміністрації Юрія Єханурова. А те, що він «злетів» з Дніпропетровська на посаду прем’єра, залишилося майже не оціненим дніпропетровськими політичними силами. Бо ніхто їхньою думкою не цікавився, адже насправді центр керування «кадровими польотами» знаходиться не в Дніпропетровську. Наступні проколи з призначенням-непризначенням головою облдержадміністрації регіонального патріота Миколи Швеця і «приліт» нинішнього Віктора Бондаря — тому підтвердження. Тріумфальне сходження вдруге на високу урядову посаду дніпропетровки «четвертого покоління політиків» Юлії Тимошенко і групування навколо неї представників усіх гілок дніпропетровської еліти через ручну соціально-економічну складову залишається тільки зовнішнім проявом регіонального патріотизму.

Безумовно, можна погодитися з тими, хто вважає: для того, щоб забезпечити відродження області і не ставити під сумнів єдність України, ідеологія нової Дніпропетровщини має бути творчою, мобілізуючою і об’єднуючою, тобто співзвучною загальнонаціональним завданням. В жодному разі не деструктивною і не провінційно-ізоляціоністською. За всього суперництва з київською, донецькою, львівською та іншими концепціями розвитку «дніпропетровська ідея» повинна виходити з потреби органічного єднання всіх «регіональних голосів» в українському хорі.

Хто може сперечатися, адже щоб вижити і перемогти, «дніпропетровська ідея» має бути всеукраїнською, не ексцентричною, тобто дніпроцентричною. Під цю нову концепцію пропонується й нова її формула — «Дніпро —серце України», що повинно читатись, як дніпроцентризм. Поживемо — побачимо.