Коментар, якого можна соромитися,або Чому розмахують кулаками після Конотопської битви

Як уже розповідав «Голос України», в березні Президент Віктор Ющенко видав указ про святкування 350-річчя Конотопської битви: ця дата припадає на червень 2009 року. Днями МЗС РФ дуже специфічно «привітав» нас із майбутнім ювілеєм, розмістивши на своєму офіційному сайті «історичну» довідку про події 350-річної давнини і наказ Україні «святкувати» лише узгоджені з Москвою дати. Один наш вітчизняний «знавець» історії може із заздрості зросити сльозами свою дисертацію: бо навіть він не зумів би так «науково» викласти цю ахінею.

«Викликає просто подив і жаль те, з якою впертістю, гідною кращого застосування, деякі сили на Україні намагаються сьогодні вишукати у спільній, справді складній, місцями суперечливій російсько-українській історії події і персонажі, примітні лише тим, що вони якось були спрямовані проти Москви, проти Росії, проти росіян, — коментують указ «деякого» президента деякої незалежної держави «історики» в ранзі дипломатів. — В ім’я цього іноді піднімаються на щит імена і діяння, яких в інших умовах можна було б і посоромитися. Кривава битва через чергову зраду чергового гетьмана — з їх числа...» Щоправда, в зовнішньополітичному відомстві «не посоромилися» уточнити, що «чергова зрада» не розгромила російський загін під проводом Олексія Трубецького, як це стверджують історичні джерела, а тільки завдала йому «відчутних втрат». Чому через таку «дрібницю» після Конотопської битви готували евакуацію царя з Москви, що засвідчує їхня ж історіографія, автори версії не пояснюють. Очевидно, це не вписується в жанрові рамки фантастики ...

З упертістю, гідною кращого застосування, деякі дипломати на Росії викидають у повітря повну брехню: навіть попри наші справді складні, місцями суперечливі відносини, цього вже забагато. Зрозуміло, чому наші гетьмани для них зрадники. З якоюсь дитячою наївністю у Москві таким вважають кожного, хто служив своїй Батьківщині, а не їхній. Тому і Мазепа для них «віровідступник», і Виговський — «порушник обітниці». Але твердження, що конотопський переможець «закінчив своє життя аж ніяк не героїчно... поляки звинуватили його в зраді й стратили», змушує нас засумніватися в елементарній обізнаності в історії коментаторів. Так, Іван Виговський боровся проти всіх тодішніх ворогів України, не лише проти Росії, за що справді був страчений поляками. Якщо любов до Вітчизни — це не героїзм, то нащадки татаро-монголів можуть спокійно виголошувати анафему «зраднику» Дмитрові Донському. Також чоловік «підвів» Золоту Орду.

На жаль, наші сусіди ніяк не можуть збагнути — час імперської зверхності минув. І не треба розмахувати мечем, коли можна підняти на щит справді партнерське ставлення до всіх народів. Далеких і близьких — у географічному сенсі. Тільки так поняття «битва» залишиться в минулому, а не в майбутньому.