Голос України - Вони працюють... батьками

Шлях материнства — важкий і складний, радісний і бентежний. Для виховательки сімейного дитбудинку, кавалера ордена княгині Ольги ІІІ ступеня, матері-героїні сумчанки Ганни Москаленко — це ще й найсвятіше покликання. Останню нагороду щойно отримала з рук Президента України. Жінка дорожить нагородами, людською повагою, та найбільше 29 дітьми, вихованими за вісімнадцять років, які знайшли в оселі Москаленків тепло і добро. Всі вони рідні й дорогі. Навічно вписані в серця подружжя — Михайла Івановича та Ганни Семенівни.

Визначено долею

Після закінчення школи в селі В. Сагарівка Буринського району Ганна вступила до Харківського інституту культури, працювала в сумських бібліотеках — спочатку міській, потім обласній. Улюблену роботу жінка поєднувала з сімейними турботами: в родині підростало п’ятірко діточок. Михайло Іванович та Ганна Семенівна обзавелися просторою квартирою, автівкою, дбали, щоб діти відчували максимум турботи. Жили й раділи, і дякували Богові, що все йде ладом.

Та якось в одному із всесоюзних журналів Ганна прочитала про сімейні дитбудинки. Описувалися долі хлопчиків і дівчаток, які при живих батьках стали сиротами, що в інтернатах дітям снилися сни, ніби їх знаходили тата й мами. Для декого вони ставали віщими, бо їх справді... знаходили і відігрівали чужі сім’ї, в яких вони мали тепло і батьківську любов.

Ту статтю Ганна перечитувала декілька разів. Вона не забувалася, бентежила. Думалося, скільки ж бо дітей ще чекає на диво. І з кожним днем росло бажання взятися за складну справу. Щоб сім’я Москаленків стала великою-великою, дружною, щасливою.

Вирішила поговорити з чоловіком, підготувати до змін дітей. Спочатку Михайло Іванович був категорично проти і дружину намагався відмовити від її затії. Мовляв, це ж яке неймовірне навантаження, постійні тривоги, назавжди втрачений спокій. Та Ганна була невмолима. І таки вмовила чоловіка відвідати школу-інтернат на околиці Сум. А там сталося те, що мало статися, що судилося долею: сильного чоловіка ніби наскрізь пронизав невимовний біль від суму в дитячих очах, в яких він читав найзаповітніше бажання: мати матір, батька, рідний дім.

І чоловіки інколи... плачуть

Ганну Семенівну часто запитували, навіщо власноруч взяла на себе стільки тривог, турбот, хвилювань. І взагалі, яка ж ота глибинна суть поняття «сімейний дитбудинок»? Непросто відповідати на такі запитання.

Отож у 1990-му сім’я Москаленків стала організатором одного з перших сімейних дитбудинків на Сумщині. Становлення відбувалося непросто, болісно. Та вона була не одна. Її першими помічниками стали чоловік і старший син Юрій. Зате молодші Москаленки ревниво сприймали те, що вся увага батьків тепер належала новим сестричкам і братикам. Вони ж ніби забуті...

Перші діти, яких взяли Москаленки, були кволими. Окрім цього їх доводилося привчати до щоденної гігієни, елементарних правил життя під одним дахом. Дивувало й лякало, що деякі з них займалися крадіжками. У різні закутки ховали їжу, брали гроші, хоча й не знали, куди і як їх витратити.

Та адаптація відбувалася, ставало дедалі більше знаків з «плюсом». І хоч окремим чиновникам здавалося, що затія з сімейним дитбудинком невдовзі вичерпає свою актуальність (он скільки інтернатів), а окремим сумчанам видавалася підозрілою любов до чужих дітей, все-таки переважало доброзичливе ставлення до доброчинної місії Москаленків. Знайшлося чимало людей, організацій, які зрозуміли душевні поривання Ганни і Михайла. Першим того часу підставило плече обласне відділення Дитячого фонду України на чолі з Зінаїдою Підпалою. Підтримували родину і працівники обласного управління освіти і науки та міського управління освіти.

Наприкінці ХХ ст. Сумський міськвиконком придбав просторе житло для великої родини, подбав про його укомплектування. Союзником сім’ї стала також загальноосвітня школа № 15. Її директор Раїса Замятіна налаштувала вчителів на співпрацю з батьками. Викладачі різних дисциплін додатково працювали з дітьми вдома. Вражало, що всі вихованці попросили, щоб у школі записали їх під прізвищем Москаленко. Підростаючи, сини й доньки казали, що вони ні за які багатства не повернуться до тих, хто їх зрадив. Тоді Ганна Семенівна обіймала їх і казала: «Треба вміти прощати гріх, вони ж вас народили...» Хоча, чесно, їй самій було тяжко усвідомити, як можна пробачити таке!

Щоправда, був випадок, коли одна «матуся» згадала тих, кого народила. Світлана, Оксана, Людмила, Олег, Сергій і Юра — брати й сестри. За всі роки, коли ці шестеро дітей виховувалися в різних закладах, і в час, коли Ганна Семенівна дбала, щоб зібрати їх усіх до своєї родини, біологічна мати жодного разу не згадала про них. І раптом намагається відновити своє материнське право. Позов оперативно задовольняють. Яке велике страждання тоді поселилося у квартирі Москаленків. Шестірко дітей днями й на мить не відходили від батьків. Прохали: «Не віддавайте нас. Ви для нас найрідніші. Ми звідси нікуди не поїдемо». Плакали всі діти. Тривожився Михайло Іванович. Зроду-віку не бачили, щоб глава сім’ї зронив сльозу... Ця історія закінчилася щасливо — дітей залишили в родині.

Найкраща дорога —додому

Різними шляхами потрапляли до Москаленків діти. З інтернатів, будинків дитини. Та й самі люди приводили тих, у кого трагічно загинули батьки. А один хлопчина сам шукав і таки знайшов Москаленків, бо багато чув про сім’ю, де надзвичайно добра мама.

З часом для сімейного дитбудинку прикупили чудовий двоповерховий будинок у селі Червоному, що під Сумами, який став літньою резиденцією родини. Там вони вирощують овочі, фрукти. Завели пасіку, кролів, курей. Батько з хлопцями обладнав чудову майстерню. От тільки добиратися, бо нині постійних членів сім’ї аж двадцятеро, дуже складно. Свого транспорту родина не нажила, а на громадський годі й розраховувати...

З Червоним, його садибою пов’язано чимало приємних спогадів. Діти пам’ятають, як до них приїжджала делегація відомих жінок України. Серед них була й народна артистка України Ніна Матвієнко. Як чудово вона співала! А діти Москаленків підспівували, бо знають багато українських пісень. Ганна Семенівна щедро передає їм свою любов до пісні й поетичного слова. Матуся також дбає, щоб діти щороку повноцінно оздоровлювалися. Її сини і доньки гостювали в родинах Італії, Франції. Повертаючись додому, діти завжди діляться враженнями від побаченого і завершують свої розповіді висновком: «А найкраща дорога додому, туди, де мама, татко, сестри, брати, де нас чекають і люблять...».

Сімейний рушник

Колись Ганна дала слово — докласти зусиль, щоб її доньки і сини старанно вчилися, працювали й завжди йшли дорогою добра. Тож діти Москаленків постійно навчаються в художніх і музичних школах, відвідували і відвідують різноманітні гуртки і секції. Мама разом з педагогами вселяє дітям віру, що вони здібні й талановиті. А скільки-бо разів на престижних сценах і в колі шанувальників виступав сімейний ансамбль Москаленків «Джерельце»! Чимало представників родини закінчили або ще навчаються у Сумському педуніверситеті. А двадцятирічна Леся закінчує Сумське вище училище мистецтв і культури. У Люди, яка торік вилетіла з родинного гнізда заміж, аж три спеціальності — кухаря, кондитера і бібліотекаря. Трапляється, що в когось із старших дітей не складається подружнє життя. Тоді вони повертаються додому, знаючи, що тут і зрозуміють, і підтримають. Ось тепер Оля вдома. Щось у неї не заладилося із заміжжям. Допомагає мамі, а та тактовно розраджує, налаштовує на оптимістичний лад.

У домі Москаленків на найсвятішому місці — під образами — найбільший скарб родини — величезний вишитий рушник, на якому руками кожного члена великої і дружної сім’ї зображені всі родинні символи: свої стежечки, хрестики і гладь.

...У березні нинішнього року Ганна Семенівна Москаленко потрапила до грона сотні великих жінок України — політиків, митців, бізнес-вумен. Та найвеличніші тут п’ять багатодітних Матерів.

Після вручення високої нагороди Ганну Семенівну вітали, обіймали, дякували. А вона вже линула серцем додому, до своїх дітей. Життя ж бо триває, і найголовніше в ньому для Ганни Семенівни — її материнське щастя, двадцять дев’ять найдорожчих, найрідніших дітей. А разом з ними й нове поповнення — перші шестеро онуків.

Світлана ГЕРЕНКО,Владислав ЖМУРКОВ.

Суми.

Фото авторів.