З Володимирської Лисої гори не видно

Уявімо собі таку гіпотетичну ситуацію: керівництво Російської Федерації ухвалює рішення про приєднання їхньої країни до ПДЧ. Готова побитися об заклад і навіть виставити на кон сімейну реліквію — старовинне видання словника Даля, що ніхто в сусідній державі не зчинить бучу проти «зради національних інтересів на користь агресивної воєнщини». Всенародний референдум, навіть якби скасували нинішню фактичну заборону на проведення таких зайвих для тамтешнього варіанта демократії заходів, був би лише актом схвалення «мудрого рішення батюшки-президента», відомо ж бо, що росіяни абсолютною більшістю завжди підтримують того, хто осідлав престол. Що є однією з різниць між нами і ними, до речі. Алексій ІІ осінив би угоду патріаршим хрестом. Комуністи під омофором Зюганова, повиступавши для годиться на партзборах і поколупавши держдумську піч зі скромністю цнотливої відданиці, зрештою погодилися б, що в Альянсі є необмежені можливості для об’єднання пролетаріату, чим вони, мовляв, і займуться в тилу генералів. І навіть Жириновський з’ясує для свого специфічного електорату, що російський чобіт краще омити в Індійському океані у складі натовських військ. Тільки так, скаже, переконаються, що він чистіший за черевики янкі.

А тепер від уявних обставин повертаємось до реальних. Приїзд на початку цього тижня до Києва Генерального секретаря НАТО Яапа де Хооп Схеффера спричинив не просто протести комуністів, «вітренківців», «руськоблочників», «істинно православних» та іншої «галузевої» публіки: місця пікетів перетворилися на палати для особливо неадекватних пацієнтів медичного закладу по вулиці Фрунзе. Бруківка Банкової пам’ятає багато протесних заходів, але, здається, ще ніколи, навіть пам’ятного 9 березня, вона так не скидалася на Лису гору. Бо хіба це не «з’їзд на ступах», коли, для прикладу, в намаганні прорвати міліцейські кордони неподалік секретаріату Президента, де саме відбувалися переговори на найвищому рівні, попи і парафіяни Московського патріархату братаються з комуністами і хрести «обіймаються» з червоними прапорами, наче серп із молотом. Адже не натовці, не американці, не Генеральний секретар Альянсу врешті-решт висаджували в повітря старовинні київські — і не тільки — храми, перетворювали історичні церкви на склади міндобрив, забороняли Біблію і розстрілювали в ГУЛАГах попередників цих не по-християнськи войовничих батюшок. Навіть пам’ять не треба напружувати, щоб пригадати: робили це ще зовсім недавно попередники нинішніх покровителів «канонічної» церкви. А нинішні, як відомо, пишаються «славним минулим». Отцям з хрестами на рясах і мечами в душі не на мітинги б ходити, а закликати своїх політичних партнерів у Лавру — на покаяння. На жаль, поняття «вовків в овечих шкурах» не відійшло в біблійні часи — залишається актуальним...

Переконавшись на власні очі у «різновекторності» ставлення до Альянсу в Україні, що і «є демократією», пан Схеффер визнав, що і в Брюсселі, і в офіційному Києві повинні ще багато «зробити для інформування громадян про НАТО». Абсолютно погоджуючись з цією тезою, все-таки хочеться доповнити: роз’яснення будуть неефективними, якщо не покласти край інформаційній війні. Чим займаються наші спецслужби у вільний від презентацій виставок розсекречених матеріалів (що похвально, але ж СБУ має ширші завдання) час? Чому блоки, що не приховують чужоземної місії уже у своїх назвах, абсолютно вільно проводять у нас антиукраїнську діяльність, чому сновигають територією зухвалі євразійські молодчики на кшталт гітлерюгенду, чому нас засипають імперською риторикою з наших телеканалів? Цих «чому» так багато, що складається враження: трудові книжки багатьох співробітників СБУ зберігаються не на вулиці Володимирській в Києві, а на московській Луб’янці. Бо інакше чим пояснити тотальну і хронічну аморфність до «лисогірських» шабашів в Україні?