Мої батьки мешкають в Кириківці Сумської області, їм — по 77 років. Батько прикутий до ліжка, мама з великими труднощами пересувається за допомогою ходунків.
Нас у батьків троє, але ми живемо й працюємо у Києві, у кожного є сім’я. По черзі їздимо до рідних нам людей. Ми пропонували батькам переїхати до нас. Але все життя проживши в селі, вони не уявляють себе без нього.
Дуже зраділи, коли дізналися, що в селі працює центр соціальної допомоги одиноким пенсіонерам. До батьків почала навідуватися Надія Троцька. Надія Миколаївна шанобливо опікується старенькими. Роботи вистачає зранку і до вечора — ліки та продукти закупити й принести, приготувати їжу, кімнату та двір прибрати, води набрати, грядку прополоти. І так щодня! А ще живе спілкування. Його не замінить ані телебачення, ані радіо.
На превеликий жаль, у Великописарівському територіальному центрі соціальної допомоги виникли проблеми: у місцевому бюджеті немає грошей для оплати роботи працівників. Нині їм платять всього 75 відсотків від ставки. У селищі п’ять соціальних працівників, у кожного — близько 13 чоловік підопічних. Що буде з ними? Чи покинуть їх напризволяще?
Виходить, що люди, які життя пропрацювали в селі, віддали свою силу, здоров’я державі, тепер нікому не потрібні! Хіба держава не повинна знаходити кошти, щоб оплачувати соціальним працівникам їх нелегку роботу? Адже це ще й робочі місця для сільських працездатних жінок.
Людмила КОРНІЮК.
Київ.
з пошти
Eкспорт матерiалiв