Відносно недавно в Україні й в усьому світі (треба віддати належне організаторським здібностям нашого Президента) була відзначена 75-а річниця голодомору 1932—33 років. І були організовані такі заходи, що далеко не всі героїчні справи вдостоюються такої честі.
Усе вірно! Необхідно затаврувати ганьбою, ненавистю й гнівом цей жахливий злочин влади проти свого народу. Затаврувати, щоб не повторився. Але чи можемо ми зараз із упевненістю сказати, що цей мор не повертається до нас яким-небудь іншим своїм обличчям? Приміром, війнами, пожежами, вибухами, самогубствами, алкоголізмом, СНІДом, наркоманією?..
У нашому невеликому селищі на 6,5 тисячі жителів за жовтень минулого року з різних причин умерло 22 особи. І все тому, що в лікарню зараз із порожнім гаманцем не звернешся. Через це багато хворих мучаються вдома або займаються безрезультатним самолікуванням. А якщо хтось і зважитися звернутися по допомогу в поліклініку або лікарню, то одержить або неправильний діагноз, або величезний список дорогих ліків. Я, звичайно, не фахівець і не беруся аналізувати стан медицини в Україні. Але пишу те, що бачу навколо себе.
Давно потрібно в нашій Конституції прибрати пункт про безкоштовне медичне обслуговування. Ми хоч умиратимемо відповідно до Конституції.
Перед простими, чесними трудівниками, які живуть на одну зарплату або пенсію, стоїть дилема: або купувати непомірно дорогі медикаменти й оплачувати своє лікування, або купувати продукти для скромного харчування. От і виходить: або вмирай з голоду, або від хвороб.
А освіта? Педагоги вищих і середніх навчальних закладів продають оцінки й дипломи. Потім дипломовані
з пошти
Eкспорт матерiалiв