Голос України - Воскресла? Жити вам довго!

Поліна Юхимівна поклала слухавку й мало не зомліла. Щойно з далекого Закарпаття їй повідомили, що вона ... померла. На протилежному кінці телефонного проводу зі слухавкою в руці сиділа з відчуженим поглядом жінка. Вона не могла прийти до тями від почутого: «Це я, Поліна з Вінниці». «Але ж тебе поховали...» — тільки і змогла вимовити.

...Помер так помер — всі ТАМ будемо. Прикро, коли твою кончину з тобою не погоджують і ти, покійний, маєш усім доводити, що ще на грішному світі. Це довелося робити з 2003-го Поліні Микулиній. Нині їй 81 рік, і за народними прикметами здорова людина, яку записали в небіжчики, житиме довго. Нехай буде так!

— У 1946 році я закінчила Київське педучилище й мене направили в село Боронява Хустського району, — згадує вчителька, — де пропрацювала 24 роки. У шістдесяті мого чоловіка, Петра Степановича, засудили за хуліганство, покарання він відбував на уранових розробках. Там знайшов супутницю життя, повернувся з нею в село. Мені нічого не залишалося, як поїхати.

Кинувши будинок (на знімку), який Поліна Юхимівна почала будувати з чоловіком, а потім добудовувала сама, жінка приїздила не раз в село. «Колишній» жив із другою дружиною, а після його смерті вона стала господаркою двору. Далі її сліди Микулина втратила.

І тут як грім узимку — будинок за рішенням Хустського районного суду в червні 2001-го перейшов у власність брата Петра Олексія, який, за твердженням Поліни Юхимівни, ніколи не жив у ньому. На тому суді й «поховали» невістку рідні Олексія, котрі повідали суду, що «дружина брата померла на початку 70-х років і він з нею не проживав, від шлюбу дітей у них не народжувалося».

— Не потрібен мені будинок (я хотіла його переписати сільраді), але як вони могли таке казати про мене? — плаче Поліна Юхимівна. — Як про синочка мого, свого племінника, який виріс на їхніх очах, забули?..

Біль із роками не вщухає, рана не гоїться: її син Володимир Петрович п’ятнадцятирічним трагічно загинув 1966-го. Про це неможливо забути, але Олексій Петрович і його сестри, обурюється Микулина, пішли на підлість заради хати...

... У Хусті я зустрівся із суддею В. Кеминєм. Він не здивувався запитанню про заживо «поховану» Поліну й «ненародженого» Володимира.

— І мені вона писала, і у вищі інстанції про відновлення справедливості, — спокійно каже слуга Феміди. — Але рішення давно набуло законної сили... Микулина вимагає від мене відшкодування моральної шкоди. Але я тут при чому?

За словами судді Кеминя, в 2001-му показання заявника й свідків приймалися за докази. Не були потрібні свідоцтва про смерть і народження тих, кого «обмовляли» селяни. Сьогодні сказав: «немає спадкоємців», «помер спадкоємець» — доведи довідкою. Тоді вірив суд на слово.

Так і вийшло, що бездітна нібито Поліна Юхимівна померла, а, отже, вулиця до її будинку — «зелена». Але в жалобній стрічці.

З Олексієм Степановичем і його рідними я спілкувався в селі Боронява. Слухав їхні виправдання й дивувався: не визнають провини за собою. І взагалі нічого страшного в тому, що сталося, не бачать. «Жива? Ну і добре!».

— Ви стверджували, що померла невістка Поліна на початку 70-х, а вона приїжджала в село в 1986-му, в 2000—2001 роках не раз говорила по телефону з дружиною Олексія Степановича.

— Так? Не пам’ятаємо.

Старість — не радість. Забуваєш навіть незабутнє...

Тільки у Поліни Юхимівни Бог пам’ять не відібрав. Лежить у безсонні ночі й згадує, згадує.

І прощає...

Хустський район

Закарпатської області.

Фото автора.