Голос України - Співчуття!

По телевізору показували кадри з місця падіння російського літака: людські останки та уламки металу. Й очі тих, хто втратив рідних. І дорогу до хреста, куди вони прийшли покласти квіти та м’які іграшки, бо серед загиблих — чимало дітей. Кажуть, що плач родичів жертв було чутно за кількасот метрів...

День трауру в Росії збігся у часі з відзначенням Дня незалежності в Україні. Тому уряд переніс святкові заходи, зокрема феєрверк, на пізніше. Але ввечері кияни прийшли на майдан Незалежності. Репортери «5 каналу» поцікавились у кількох із них, чи не розчаровані, що феєрверку не буде?

Чимало опитуваних сприйняли це з розумінням. Але деякі вважали, що катастрофа — не підстава, щоб позбавляти їх свята, бо трагедій у світі багато. А якийсь чоловік навіть... обурився: впав російський літак, то хіба, приміром, Австрія не відзначає свят?

Не співчуваємо сусідам? Утім, собі теж — якщо судити з новобогданівської біди. Приміром, «Кримська газета» розповідала, що коли тисячі людей опинилися в задушливих вагонах на станціях і полустанках без води та їжі, то багато наших співгромадян робили на цьому власний «бізнес». Вони пропонували відвезти їх до місця призначення за сотні чи навіть тисячі доларів, а пляшечку води — за ціною горілки. На вокзалі в Сімферополі, де скупчилося близько 25 тисяч пасажирів, городяни за нічліг у сарайчиках правили 10—15 доларів...

Що з нами коїться? Ми перестали співпереживати, забуваємо, що й самі від такого не застраховані? Нормально, що кримчани заробляють на відпочивальниках. Але нинішня ситуація — надзвичайна, і хіба заробіток, коли на біді людей безсоромно наживаються їхні співгромадяни, не є мародерством?

Безперечно, тема окремої розмови — те, що наша держава залишила громадян напризволяще. Бо що за проблема — привезти воду та їжу до потягів, котрі стояли в цілком обжитій місцевості? Цікаво, чи винні розплатяться за моральний і матеріальний збиток не лише конкретними сумами, а й посадами?

Не таємниця: держава — механізм бездушний. Але ми, люди, душу маємо. То чому сліпі й глухі до чужої біди? Чи все в цьому світі взаємопов’язане: якщо держава не любить своїх громадян, то невже сподівається, що вони реалізовуватимуть її заклики «любити Україну»? Втім, не забуваймо, що болітиме не бездушній державі, а нам з вами...

І насамкінець: під час недавньої відпусткової прогулянки в кримські гори ми, кілька відпочивальників (може, трохи й роззяви. — Авт.), відбилися від гурту. Нервували не так через те, що заблукали, бо траса була поряд, як про випадкових попутників, котрі повинні були на нас чекати. Тому не поїхали першою-ліпшою машиною до санаторію, а почали шукати групу. І за 40 хвилин зустрілися. Коли зайшли до автобуса, то наштовхнулися на злі, осудливі погляди. Звісно, чекати було неприємно. Але неймовірно: жоден із 30 (!) попутників не поспівчував, не сказав, що непокоївся. А що було б, коли б це сталося не в цивилізованому лісі, а в екстремальній ситуації, коли треба ділитися ковтком води та шматком хліба?..