Оренда не дружба — має ціну

Мабуть, час запроваджувати в Росії другу державну. Бо коли з Києва їм «на русском языке говорят», у Москві з розумінням глухо, як у миротворчому танку. Ні слово, ні цифра не доходять: суцільне «моя твоя не понімай» охоплює чоловіків з правильно-літературною дикцією. Коли йдеться про підвищення цін за газ, жодного збою у сприйнятті не зафіксовано. Коли ж Україна і собі вдається до ринкової математики та доводить, що орендна плата за базування Чорноморського флоту має збільшитись у 25 разів, російська влада тетеріє, наче бачить не документи, а випадково знайдене послання на місці падіння тунгуського метеорита.

Брак розуміння, щоправда, маскується за традиційну «відмазку», з якою Кремль навіть те гіпотетичне послання може відправити назад — у глибини Космосу. Справді, чи керувалися там «міжнародними нормами», розкидаючи небесне каміння по сибірських просторах? То чому в масштабах планети Земля РФ має більше платити за свій флот у затишних гаванях Криму? Мало що кому заманеться. «Ми виходимо з того, що міжнародні угоди, міжнародні договори, а такою є угода про флот, мають пріоритет, що закріплено законодавчо», — спритно відбився від «нав’язаних» Києвом цифр глава російського МЗС Сергій Лавров. І заспокоїв: розслабтеся — ми з вами й надалі «корифанити» будемо. «Росія не зацікавлена у припиненні дії договору про дружбу й співробітництво, — запевнив міністр, — при цьому Москва буде повною мірою розраховувати, що інші основні документи, які визначають відносини і співпрацю, включаючи домовленості про ЧФ РФ, зберігатимуть свою силу». От вам і класичний приклад ситуації: дружба дружбою, а «табачок» — тобто гроші — зась.

Що ж наукладали наші тодішні чільники в 1997 році, якщо Росія і нині зацікавлена «в силі» тих домовленостей? У розмові з оглядачем «Голосу України» колишній командувач ВМС України Володимир Безкоровайний докладно й переконливо пояснив, чому всі посилання російської сторони на чіткі — в плані орендної плати — домовленості про базування ЧФ абсолютно безпідставні. Нагадаю, «не було юридичного оформлення передачі об’єктів в оренду. Росія відмовилася від цієї процедури і проведення інвентаризації... І хоча документи ми маємо, вони через згадану причину нелегітимні... Верховна Рада легалізувала лише політичну угоду...» То про які законодавчо закріплені цифри каже пан Лавров?

Український військовий експерт Петро Процик також переконаний, що російська сторона вдається до прямого обману. У статті «Від міфів до реалій про ЧФ Росії» він стверджує, що «насправді Севастополь одержує щорічно 97 мільйонів доларів, та й то не «живими грошима», а як залік за газові борги (чиї?). Це зовсім не відповідає світовій ціновій практиці. Для прикладу, за оренду космодрому Байконур та сама РФ платить Казахстану щорічно 115 мільйонів доларів...» Пан Процик підтверджує: базові угоди України і Росії про перебування Чорноморського флоту на нашій території взагалі не можуть визнаватися договорами оренди, бо в них відсутні будь-які посилання на інвентаризаційні документи і методики розрахунків. Українські суди вже визнали цей факт. «Тоді виходить, що й оренди немає, що користується ЧФ РФ українським майном незаконно, що так звана сума оплати за оренду виникла невідомо звідки», — робить висновок фахівець.

Незалежні експерти доводять: з урахуванням ринкових цін і світового досвіду Росія лише за оренду землі повинна платити 1250 мільйонів доларів. За «винайм» інфраструктури ця сума може бути ще у 6—7 разів вищою. Вже згадуваний пан Процик наводить цікавий приклад: одне з ТОВ за оренду 1,2 гектара біля 69-го і 70-го причалів у Севастополі щорічно викладає мільйон доларів. То скільки, запитує у своїй задачі експерт, має платити нам наш найбільший орендар за 3312,49 гектара землі у Севастополі, 14920,13 гектара землі в інших місцях Криму, за 4595 споруд, зокрема 133 севастопольські причали? Зауважте, це тільки включені у перелік фонди. А скільки їх прихоплено квартирантами за правилом кіношного Папандопуло: це — моє, це — також моє!

Зрозуміло, чому «Москва повною мірою розраховує» на збереження такої ситуації й після пролонгації базового договору про дружбу й співробітництво. Але поки що не зовсім ясно, чи зможе Київ усіма мовами світу переконати свого «найстратегічнішого» партнера, що дружба дружбою, а гроші треба платити по-справедливому, а не «по-братськи». Тим паче в нинішніх умовах, коли українська влада втрачає здатність порозумітися українською.