Голос України - Поза зоною досяжності

Ефективно здійснювати громадський контроль в українських в’язницях сьогодні дуже складно

Громадський контроль — це можливість з’ясовувати й розповідати суспільству про те, чи не порушуються права засуджених і працівників у закладах тюремного відомства. Однак у більшості випадків спеціальні спостережні комісії не тільки не можуть допомогти захистити порушені права, а й не бажають цього робити, розповів під час прес-конференції голова громадської організації «Донецький меморіал» Олександр Букалов.

Причин такої ситуації, стверджує фахівець, чимало. По-перше, недосконала законодавча база, яка начебто й визначає необхідність постійного контролю з боку суспільства, а з другого — працювати у комісіях люди мають лише на громадських засадах. Крім того, самим українцям не дуже цікаво, чи все спокійно «на зоні», чи не порушуються там права людини, мовляв, скоїв злочин — сів за грати, а всі подальші проблеми — лише твої.

Цікаво, що й участь громади у таких комісіях доволі умовна: більшість становлять представники місцевої влади чи колишні працівники виправних закладів, «котрих передовсім цікавлять інтереси відомства, а не громадян», переконаний Олександр Букалов.

Керівник громадської організації «Чернігівський жіночий правозахисний центр» Валентина Бадира упевнена: щоб система громадського контролю була ефективною, потрібні не так кошти, як політична воля керівників органів місцевого самоврядування або державних адміністрацій. Адже на практиці, за її словами, щоб усунути виявлені комісіями порушення, зазвичай витрачається більш як півтора роки.

Права ув’язнених — це не лише достатнє харчування чи медична допомога, а й можливість скаржитися на дії керівництва в’язниці, припиняти несправедливі покарання тощо. Та що говорити про викорінення недоліків, коли навіть можливості безперешкодного доступу до таких закладів часто немає. Цікаво, що за рекомендацією Ради Європи (1996 рік), потрібно мати інспекційний орган, котрий хоча б раз на рік перевіряв кожну виправну установу держави. Однак ця порада не реалізовується, запевняє Олександр Букалов, а, приміром, лист зі скаргами та пропозицією звільнити керівника Держдепартаменту з питань виконання покарань, направлений до вищих органів влади, пересилається... тому само департаменту.

Однак не все так погано там, за гратами, додають фахівці. А кричущі порушення правил утримання в’язнів чи умов роботи персоналу — скоріше виняток із правила. Та варто пам’ятати, що більшість цих людей рано чи пізно виходять із «зони недосяжності», і якщо сьогодні вчасно не відреагувати на їхні проблеми, результати байдужості згодом відчуємо на собі.

Анна БОЙКО.

Київ.

Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА (з архіву «Голосу України»).

Думка фахівця

Засудженим бракує щирого спілкування

Вперше обмеження волі людина відчуває у слідчому ізоляторі. В неї сильний стрес, який впливає на всю подальшу поведінку ув’язненого. У стресовому стані засуджений перебуває, по суті, весь час свого строку, каже начальник відділу організації психологічної роботи Департаменту виконання покарань Віталій Хведчук.

За його словами, наслідки того стресу можуть бути різні, аж до суїциду. Самогубство можуть спровокувати й важкі моменти особистого життя — смерть близької людини, зрада, тяжка хвороба тощо. Наприклад, минулого року позбавила себе життя в лікарні колонії літня жінка, хвора на активну форму туберкульозу. Інша жінка повісилася у СІЗО відразу після повернення із залу суду, де почула вирок, на який не сподівалася.

— Серед головних пріоритетів роботи Департаменту — збереження життя та здоров’я осіб, які утримуються у місцях позбавлення волі, — каже співрозмовник. —А головне завдання психолога — зменшити негативний вплив місць позбавлення волі на особистість. Бо хоч би які умови ми створювали в зоні, все одно перебування за ґратами не може зрівнятися з життям у відкритому суспільстві. Психологія засудженого специфічна своїм світосприйняттям. У того, хто йде на порушення закону, воно «перевернуте».

— Чи можливо зберегти психіку в таких умовах?

— Це залежить здебільшого від самого ув’язненого, від внутрішнього настрою. Засуджений може читати, відвідувати різні гуртки, займатися самовдосконаленням, навіть отримати освіту у місцях позбавлення волі. А ще — поспілкуватися із психологом.

— Багато засуджених бажає такого спілкування?

— Принаймні ніхто не відмовляється. Це через дефіцит спілкування. До психолога часто приходять не для того, щоб вирішити якісь особисті проблеми, а просто поговорити...

Ольга ВІТЕР.