Голос України - Мистецтво неможливого

Петриківські пташки виживають завдяки петриківським кішкам і місцевим художникам-ентузіастам

Намагаючись удосконалити листок паперу, дитячі пальчики раз у раз пірнають у фарбу. Це допомагає відчути матеріал й опанувати техніку. Настане час, коли кольорові плями перетворяться на пелюстки казкових квітів і крила небачених досі птахів. Невтаємниченим пояснять: «Петриківський розпис не любить натуралізму!».

У районній художній школі імені Тетяни Пати навчають старовинного українського мистецтва, народженого в інтер’єрі сільської хати-мазанки. До Великодня кожна господиня білила й чепурила свою оселю — сама собі була дизайнером. «Найперше птахами і квітами прикрашали піч-годувальницю, яка й обігрівала, й лікувала, й оберігала», — розповідає директорка школи Марія Пікуш. Замість хімічних фарб тоді використовували натуральні — буряковий сік, глину і трав’яні відвари. Малювали чим доведеться: чи то рогозиною, чи просто руками. Пізніше ці птахи разом із квітами перелетіли на папір і дерев’яний посуд.

XX століття не шкодувало суворих відтінків. «Спочатку під час боротьби із приватною власністю народного майстра переслідували як злочинця, а потім радянська влада намагалася загнати народне мистецтво на конвеєр, уподібнити руки художника до якогось механічного верстата, змушеного упродовж 20 років штампувати один і той само малюнок...» — розповідає засновник і голова правління Центру народного мистецтва «Петриківка» Андрій Пікуш. Його колективне підприємство з’явилось 17 років тому і якимсь дивом вижило в часи економічної скрути. Нині центр забезпечує роботою чотири десятки майстрів. Раніше вони мали можливість працювати і на фабриці, і в цеху художнього фонду. Тепер про це залишається тільки згадувати. Століття XXІ оптимізму не додало: сьогодні петриківські перспективи державу не цікавлять узагалі.

Мабуть, чиновники із Мінкультури та Міносвіти навіть не підозрюють, що місцевим дітлахам бракує не тільки шкільних автобусів чи комп’ютерів, а й навіть звичайних туалетів. Немає їх і в Петриківській художній школі — під час останнього ремонту зливну трубу підприємливі будівельники наглухо замурували у стіну.

Столичний Фонд відродження культурного середовища разом із Державною службою курортів та туризму України мають намір популяризувати туристичні маршрути до таких центрів декоративно-художнього малярства, як Петриківка. На жаль, гості зазирають сюди вкрай рідко. Більшість туристів навіть не підозрюють про існування унікального селища на Дніпропетровщині, де що не двір — то художня майстерня. І що не майстер — то неповторна творча особистість.

— У «петриківці» малюєш те, що відчуваєш, передаєш свій настрій, — каже 13-річна школярка Женя Трофименко. Зі стіни на нас дивиться усміхнена рибка, яку Женя намалювала ще в першому класі. Петриківка не терпить натуралізму, тому Женя заборонила їй сумувати.

У художній школі із вдячністю згадують, як три роки тому Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту виділило рівно 3 тисячі 313 гривень на закупівлю двох десятків «триніг». На всіх їх не вистачає, тому потемнілі від віку мольберти зразка 50-х років минулого сторіччя ще й досі самовіддано служать мистецтву. На розвиток народного декоративного малярства працюють навіть коти, які живуть удома в директорки школи Марії Іванівни. Раз на рік, причому неодмінно у грудні, вона, так би мовити, відправляє мурок до перукаря. Зістрижену шерсть використовує для виготовлення пензликів, які в селищі називають «кошачками». Таким «інструментарієм» тут послуговуються не перше століття. Виходить, що завдяки пересічним петриківським кішкам і досі злітають у небо фантастичні петриківські пташки.

Київ—Дніпропетровськ—Петриківка—Київ.

На знімку: тринадцятирічна учениця Петриківської районної художньої школи Женя Трофименко малює квіти.

Фото автора.