Ця історія сталася 15 років тому. Мені тоді було 7 років. Я саме збиралася восени до школи, а останній літній місяць проводила в бабусі з дідусем у селі. Вони два роки тому купили будиночок і, вийшовши на пенсію, планували жити там постійно. Але того літа у них був масштабний ремонт зі збільшенням самого будинку й облаштуванням території. Мені ж виділили невелику ділянку землі, де була купка піску, гойдалка й халабуда — накинуті на гілки ковдри. Там я й гралася. Але діти рідко сидять на місці, тим паче, якщо є друзі. Нам не завжди хотілося гратися у дворі, тому часто ми виходили на вулицю, але далеко від будинку ніколи не відходили.
Того дня мої подружки довго не виходили і я вже втомилася їх чекати. З нудьги ходила уздовж забору, поки не зайшла занадто далеко від будинку. І отетеріла: зі страшним гавкотом на мене нісся величезний собака. Пам’ятаю той страх, який скував мене (зізнатися — собак боюся й досі). А потім я почула голос: «Швидше залазь на дошки, собака тебе не дістане». Поруч і справді були складені одна на одну масивні дошки. Доки я вилазила, побачила хлопчика. Трохи старшого за мене, але в якійсь дивній блакитній сорочці нижче колін. Ось хто підказав мені залізти на дошки! Я щось хотіла у нього запитати, але він випередив: «Швидше». Доки я вилізла, хлопчика вже не було... Але куди він зміг піти так швидко? Адже всі мої дії тривали щонайбільше хвилину. І ось що дивно — собака до мене так і не добіг. Коли я вже була на дошках, він зупинився, подивився й утік в інший бік.
Повернувшись, я одразу все розповіла бабусі з дідусем. Дід лише махнув рукою: «Не вигадуй, і щоб більше від будинку не відходила». А бабуся шепнула мені на вушко: «Це тебе янгол-охоронець врятував...»
Котовськ
Одеської області.
