До легкового автомобіля з українськими номерами з польського боку пропускного пункту Рава-Руська поважно підійшов молодик у формі прикордонно-митної служби.

— Пашпорти, панство, — ввічливо, але сухо звернувся він до водія автомобіля та його пасажирів.
Водій та пасажири не менш ввічливо простягнули свої закордонні паспорти.
— Ходьте за мною, — наказав молодик, і водій та троє його пасажирів слухняно попрямували за польським службовцем.
Поляк завів їх у свій службовий кабінет, у якому за комп’ютером працював ще один працівник пропускного пункту, поважно сів за стіл, відкрив перший паспорт, побачив візу, кинув оком на власника паспорта і клацнув у документі штамп про в’їзд. Те саме швидко зробив із другим та третім паспортом. Відкрив четвертий, ковзнув поглядом по його власнику, підніс руку зі штампом і... поволі відклав штамп і пильно придивився до українця, чоловіка середніх років з розкішними вусами.
— Ви вільні, — поляк подав паспорти трьом українцям, — а пан хай почека на дворі.
— Але в чому річ? — стенув плечима українець, проте слухняно вийшов зі службової кімнати вслід за товаришами.
— Пане Войцех, — молодик підійшов до службовця, що працював за комп’ютером.
— Що, пане Янек? — відірвав погляд від монітора чоловік.
— Ось, гляньте, цьому українцеві я 18 числа минулого місяця дав депортацію за прострочену візу. Я добре його запам’ятав.
— Зараз, — напарник узяв паспорт і заклацав пальцями по клавіатурі, — так, 18 число. Ага, ось. Диви, дуже схожий. Але, пане Янек, ти читай: депортацію ми дали Когуту Василю Михайловичу, а це — Півень Михайло Васильович. До речі, зверни увагу, у Півня — вуса, а у Когута їх нема.
— Повірте, пане Войцех, це той самий Когут, якого я депортував, — почав нервувати молодик, — гляньте, вуса забрати — і Півень знову стане Когутом.
— Не гарячкуй, колего, — втомлено потягнувся у кріслі Войцех, — ну як це — забрати вуса, коли вони є на фотокартці в державному документі. До речі, наш консулат дав йому візу.
— А якщо я його знову зараз депортую, щоб не смів обманювати польських прикордонників? Паспорт гарантовано підроблений.
— Ні, не підроблений, — уважно розглянувши паспорт, сказав Войцех, — і віза справжня. Треба пропускати.
— О ні, — твердо стояв на своєму молодик, — нехай у них в Україні буде яка хоч корупція, але у нас, у Польщі...
— Заспокойся, колего, — взяв за руку напарника Войцех, — ти пригадай, який півроку тому клопіт мав пан Збишек. Він депортував Вепрюка, а потім не дозволив в’їхати Кабаненкові. Той поскаржився в консулат, і ти пригадай, як Збишек цілий тиждень пояснення писав, чому він вирішив, що Кабаненко — це Вепрюк. Ти що, пане Янек, хочеш клопоту?
— Але як вони це роблять? — почухав потилицю пан Янек.
— За гроші, пане Янек, за гроші, — позіхнув пан Войцех, — мені знайомий з українського боку митниці казав, що у них є індивіди, котрі і по дванадцять паспортів мають. Гаразд, ти його не пустиш, матимеш клопіт, а якийсь український чиновник візьме в кишеню і тижнів через три громадянин України Кукуріку таки перетне наш кордон, як не в нас, то на іншому пропускному пункті. Тож став штамп. Колего, повір, що Півень — це тобі не Когут.
І Янек здався. Поставив штамп, мовчки подав і махнув рукою: їдь, мовляв. Українець побіг до машини. Дивлячись йому вслід, Янек думав про одне: як не крути, а Півень — це таки не Когут...
Колаж Олексія КУСТОВСЬКОГО.