«Президент запропонував Верховній Раді дати згоду на призначення Прем’єр-міністром Віктора Ющенка... Можна узагальнити: Віктор Ющенко, по суті, обрав для себе і свого майбутнього голгофу. Але невідомо, чи зможе він після того, як його розіпнуть на хресті за все, що відбуватиметься в економіці, воскреснути як публічний політик».
21 грудня 1999 року
«У кожного свій хрест» — так називалася ця публікація у нашій газеті. Вона побачила світ у той день, коли Верховна Рада дала згоду на призначення голови Національного банку Віктора Ющенка Прем’єр-міністром. Хоча такого розвитку сюжету ніхто в країні не очікував.
Передусім на це крісло претендував тодішній очільник уряду. Але... Сталося несподіване: Валерію Пустовойтенку не вистачило кількох голосів для того, щоб повернутися в головний урядовий кабінет на вулиці Грушевського.
Почалася підкилимна боротьба за посаду першого міністра країни. Політичні важковаговики всіляко зондували грунт, сподіваючись на прихильність глави держави. Тим часом почала з’являтися інформація про те, що Україні загрожує дефолт. І Леонід Кучма зробив несподіваний хід: він запропонував посісти крісло прем’єра головному банкіру країни. Так, у певних колах його знали, цінували, поважали. Деякі політики у 1998 році публічно заявляли про те, що висунуть його кандидатуру на президентських виборах наступного року. Однак Віктор Ющенко намагався триматися осторонь великої політики. Доки йому не запропонували сісти у прем’єрське крісло.
Як і прогнозував «Голос України», воно виявилося електричним стільцем. Адже з перших днів перебування у будинку на вулиці Грушевського Віктор Ющенко поставив за мету оздоровити державні фінанси. Уряд прийняв ряд постанов, які боляче зачепили інтереси крупних олігархічних груп, у тому числі російських. Передусім Кабінет Міністрів заборонив бартер при розрахунках із державним бюджетом, а потім скасував 258 постанов попередніх урядів, якими надавалися певні податкові преференції наближеним олігархічним компаніям. І взявся за розрахунки на енергоринку. Водночас — уперше в Україні — заклав бездефіцитний бюджет.
Згодом вдалося розрахуватися з пенсіонерами, заборгованість яким в окремих областях сягнула до півроку, а в деяких — заборгованість погашали продуктовими наборами. Словом, уряд Віктора Ющенка дуже швидко, попри сформовану після парламентської «оксамитової революції» у 2000 році пропрезидентську більшість, нажив собі впливових ворогів.
Відставка прем’єра наближалася з космічною швидкістю. На початку осені 2000 року, коли Віктор Ющенко заявив, що борги пенсіонерам погашені повністю, з’явилися чутки про те, що Леонід Кучма планує відправити Віктора Ющенка в листопаді у відставку. Сьогодні можна лише гадати, наскільки вони відповідали дійсності, хоча деякі нинішні висловлювання тодішнього глави держави підтверджують це. Однак, як часто трапляється в українській політиці, все раптово помінялося. 16 вересня щез Георгій Гонгадзе, потім знайшли «таращанське тіло», і врешті колишній Голова Верховної Ради Олександр Мороз оприлюднив «плівки Мельниченка». Тож розпочалися акції протесту, і Леоніду Кучмі вже було не до інтриг з урядом.
Проте 26 квітня 2001 року Верховна Рада, попри багатотисячні акції протесту, висловила недовіру Прем’єр-міністру. Віктор Ющенко після рішення народних обранців на мітингу заявив: «Я йду, щоб повернутися!» І він повернувся. Наступного року блок Віктора Ющенка «Наша Україна» набрав найбільше голосів. Окрім того, до Верховної Ради під його прапорами пройшло чимало мажоритарників. Проте їх не вистачало, щоб сформувати парламентську більшість і обрати свого Голову Верховної Ради.
Не дивно, що президентська гонка 2004 року розгорнулася між двома Вікторами — Ющенком і Януковичем. Віктор Ющенко зійшов на свою Голгофу — він став не тільки главою держави, а й публічним політиком.
Платою за це сходження стала конституційна реформа 2004 року і призначення Прем’єр-міністром Юлії Тимошенко. А у підсумку — протистояння у 2005 році прем’єра і «любих друзів», парламентські вибори — чергові у 2006 році і позачергові наступного, повернення леді Ю. у крісло прем’єра. І новий виток протистояння, що закінчився для обох президентськими виборами цього року, на яких «помаранчевий» Віктор і «біло-сердечна» Юля поступилися Віктору Януковичу.
Фото Олександра КЛИМЕНКА.
