Село Гур’їв Козачок, яке кілька століть тому заснував донський козак Афанасій Гур’єв, останні 5—10 років притягує до себе увагу істориків, етнографів, журналістів, і не тільки. По-перше, воно розташоване на Харківщині, за кілька кілометрів від україно-російського кордону, на мальовничому березі річки Лозова, яка є притокою Ворскли. По-друге, тут доживає вік дванадцяте покоління старообрядців, чий добробут і внутрішній світ завжди на загал сприймаються, як щось незвичайне.
Утім, навіть коротке знайомство з будь-яким із Гур’євих, а це прізвище з неабиякою гордістю носить абсолютна більшість односельців, покаже якраз зворотне — незгасну відданість звичаям. У манері хреститися, збирати до столу, згадувати минуле. Тут вам не тільки покажуть вікове дерево, а й розкажуть, хто й коли його посадив. Непоказний зовні музей вразить колосальним масивом людської пам’яті, де поруч із реліквіями періоду Першої світової війни мирно співіснують переліки розкуркулених і відправлених до Сибіру в 30-ті роки минулого століття, і полеглих у часи Великої Вітчизняної. Мимоволі проймаєшся повагою до людей, які на малесенькому клаптику землі започаткували й ведуть своє літописання: 1858 року — з’явився перший грамотний солдат, 1882-го — земська, 1896-го — церковнопарафіяльна школа, того ж таки року шкільний учитель заклав перший на селі фруктовий сад...
Днями про це в Гур’євому Козачку згадували з особливим настроєм. Бо на День Перемоги приїздив вклонитися батьківській землі ще один Гур’єв — Андрій Григорович. І знову це не сприйняли за якесь чудо. Гур’євих уже розкидано по всьому світу, а що він дістався членства в Раді Федерації Держдуми Росії і став неабияким промисловцем, то це зайвий доказ того, яких міцних людей приводить на світ ця земля.
А все ж дивилися на нього, насамперед молодь, якось по-особливому, із вдячністю. Воно й зрозуміло, Андрій Гур’єв навідався до односельчан не просто так, а відкрити школу, капітально відремонтовану ним гурівчанам у подарунок. Поза сумнівом, тепер у музеї історії села з’явиться новий рядок, який стосуватиметься травня 2010-го.
Одразу пригадалося: якась старшокласниця жалілася на те, що упродовж кількох років дістається у гур’ївську школу, долаючи кілька кілометрів пішки з російського хутора. Адже до кордону два кілометри ходу. Прикордонники, мовляв, школярів-пішоходів навіть не зупиняють для перевірки документів, бо знають усіх в обличчя. Тоді подумалось, що воно й не дивно: дітей у Гур’євому Козачку стає дедалі менше. Але цього разу побачив поруч зі столітніми бабцями на сільській вулиці й щойно народжену малечу в колясках. Селяни впевнені, що село відродиться, адже Андрій Гур’єв подарував односельцям шкільний автобус. Не один старовір благословив той автобус у добру путь. Адже їздитимуть діти до школи, то й село житиме.
Гур’їв Козачок, на загальну думку, не цурається старих звичаїв, але не відкидає розумних цивілізаційних благ: в охайних мазанках поруч із іконами старообрядців уживаються сучасні телевізори та холодильники. І вже не складають старовірський двоперсний хрест місцеві старці, забачивши біля хати чиюсь автівку. То колись вони вважали техніку «від лукавого», а тепер машини мають мало не в кожному подвір’ї.
Спостерігаючи за теплим прийомом односельцями Андрія Гур’єва, я раптом піймав себе на думці, а хіба то не чудо, що чоловік у сорок років знайшов свою батьківщину?! Що Гур’єв таки знайшов Гур’єва?! Утім, хіба серед добрих людей це так уже й важливо!
... Я знаю, що в якійсь хаті в цьому селі просто в кімнаті росте вишня. Колись на земляній підлозі цієї кімнати старообрядці молилися, а кілька років тому, ні сіло ні впало, вигулькнув стовбурець, за яким тепер доглядає господиня. І це не сприймають за диво. Кажуть — то зайвий знак, що життя продовжується.
На знімку: Андрій Гур’єв — у рідному селі.
Фото Сергія СЕМЕНЮКА.
