Зустрівшись із запоріжцем Володимиром Ковальчуком, котрий виграв у редакційному розіграші подарунків радіоприймач, я довідався, як калічила сталінська репресивна машина людські долі. Сам він народився на Крайній Півночі, куди потрапили на заслання його молоді батьки в 1932 році. Їхня вина полягала в тому, що виросли в заможних селянських родинах. А дідусі й бабусі (обидві родини) згинули десь на Соловках.
Ще дорогою на заслання в молодих Ковальчуків замерзли в нетопленому «телячому» вагоні первістки-двійнята Володя і Валя. Самі батьки вижили і вимушені були працювати на будівництві річкового порту на Єнісеї і портового міста Дудинка. Жили в дерев’яних бараках у таборі засланців з усього Радянського Союзу. Тут у 1935-му народилася донька, яку на честь померлої первісточки назвали Валею.
Ім’я старшого брата передалося народженому в 1937 році на півострові Таймир хлопчикові. Дитинство Володі пройшло на золотих копальнях на берегах річки Курейка. Він добре пам’ятає період хрущовської відлиги, коли з мільйонів людей зняли абсурдні звинувачення. Отримавши паспорти, Володимир Максимович разом із батьком їздили в Україну, в Житомирську область, але все родинне майно відібрали й повертатися не було куди.
Так і залишилися в Сибіру. Щоправда, відслуживши строкову службу в армії та закінчивши інститут, Володимир Максимович перебрався в Кузбас, пізніше переїхав до Тольятті, де працював на автозаводі. Має дві вищі освіти — інженер-педагог та інженер з механізації та електрифікації. Його дружина Алевтина Федорівна за фахом інженер електрозв’язку. 1990 року вони переїхали в Україну, а з вересня 1991-го передплачують газету «Голос України», яка допомагає їм орієнтуватися в непростому калейдоскопі подій.
Запорізька область.
