Перший в Україні пам’ятник затопленим у 1959 році придніпровським селам відкрили у селі Худяки Черкаського району. Сільська громада реалізувала свій проект не завдяки державній підтримці, а за допомоги польської громадської фундації.Наприкінці 50-х — на початку 60-х минулого століття бездумні «підкорювачі природи» услід за Дніпрогесом у Запоріжжі заходилися «розкалюжувати» середину Дніпра штучними «морями».
Тільки під час будівництва Кременчуцького водосховища на відрізку Черкаської області було затоплено понад дві сотні сіл та хуторів, 40 тисяч садиб. Вода поглинула пам’ятки археології, архітектури, культури, цілий пласт української історії. Перестали існувати неозорі простори лугів, на яких випасалися сотні тисяч голів худоби. Під воду пішли невимовної краси острови і озера, малі річки і левади. Більше 300 тисяч селян влада змусила власноруч розбирати оселі і самотужки будувати у голому степу нові.
— Це було цинічне знущання з народу і природи, — переконана колишня жителька «старого», знищеного села Сагунівки, голова сільської спілки сприяння розвитку зеленого туризму Марія Євтушенко. — Всі, хто пережив тужне прощання з клаптиком рідної землі, з кущем бузку біля хати, з ластівчиним гніздом під старою повіткою, зі стежиною, що вела до школи, — той ніколи його не забуде. Старе село щораз приходить у сни, тривожить душу, будить пам’ять і спогади.
Кожної весни, коли у водосховищі знижують рівень води, зору відкриваються колишні вулиці затоплених сіл, видно невеликі узвишшя, на яких колись височіли церкви. У такі дні старші люди приходять на високий берег Дніпра і показують своїм дітям та онукам, де стояла їхня хата, де була криниця, сад...
— Під час отих сумних побачень і виникла ідея поставити меморіальний знак знищеним селам: Худякам, яких переселили у степ, і Талдикам, котрі назавжди зникли з карти України, — веде далі Марія Іванівна. — Висловив її багаторічний дослідник історії придніпровських сіл, директор Худяківського краєзнавчого музею Василь Квітка. Згодом наш задум підтримала обласна організація Комітету виборців України та польський Фонд імені Стефана Баторія, котрий працює на підтримку громадських ініціатив у Східній Європі. Ми отримали грант навесні, а восени запросили односельців на відкриття пам’ятника.
То був хвилюючий день для всіх жителів Худяків та навколишніх сіл. Коли Марія Євтушенко, депутат Худяківської сільської ради, ветеран праці Іван Квітка та його син Василь Квітка зняли покривало з пам’ятника, учасники урочистого мітингу, люди, які пережили біди переселення, не стримували сліз. Перед їхніми очима постала сіра, розбурхана гранітна хвиля, котра ще мить — і навіки накриє своїми водами беззахисні білі хати... На другому камені меморіальної композиції скульптор Єгор Терехов викарбував на чорному тлі: «Селам Худяки і Талдики, затопленим у 1959—1961 роках».
— Ми прагнемо, — сказала Марія Євтушенко після того, як до підніжжя пам’ятника лягли букети жовтих хризантем, — щоб до нашого проекту приєдналися інші села Придніпров’я, котрі також постраждали від хрущовської кампанії будівництва водосховищ на Дніпрі. Щоб створити реєстр знищених сіл, музейний комплекс, в якому відтворити в діорамі всі затоплені поселення. У наших планах також прокласти туристський маршрут по Дніпру, де будуть позначені спеціальними покажчиками зниклі під водами «моря» населені пункти. Навесні ми закладемо Алею пам’яті, котра вестиме до щойно відкритого пам’ятника...
Держава не компенсувала вигнанцям з рідних осель тих значних матеріальних збитків, що завдала. А коли відшкодує ті гіркі моральні втрати, болючі переживання, котрі впродовж півстоліття крають серце кожного силоміць виселеного з прабатьківської землі?!
На знімку (зліва направо): жителі села Худяки Марія Євтушенко, Іван Квітка, Катерина Канюка, Марія Харенко, Парасковія Сердюк біля пам’ятника затопленим селам.
Фото автора.
