У миколаївському політичному бомонді особистість 72-річного патріарха революційної боротьби Віктора Архипенка досить відома. Так ставалося, що він завжди опинявся в центрі протистояння — з чиновницьким свавіллям, чванством, корупцією, з елементарною людською непорядністю. Люди із загостреним почуттям справедливості в будь-якому співтоваристві незручні, але потрібні: вони не дають розвиватися людським порокам і тримають чиновників у тонусі. Через свій вибуховий холеричний темперамент у Архипенка ніколи не виходило ладити з начальством, за норовистість його часто й незаслужено карали. Але натомість до нього тяглися прості люди —принижені, скривджені, ображені, убогі, котрі стоптали не одну пару чобіт у пошуках справедливості. Таким Архипенко не лише співчував, а й допомагав — підказував, консультував, морально підтримував, ходив за них по інстанціях, вистоював довжелезні черги у високих кабінетах, їздив навіть до Києва... За невгамовність миколаївські козаки прозвали його козаком Перевертайло.
— Це генетичне, — жартує Віктор Іванович. — Від мами.
Дух, що тіло рве до бою
Його вже покійну маму, Наталю Іванівну, свого часу три місяці, щоб налякати, тримали під слідством: вольова й активна жінка не могла змиритися з тим, що на голову сільради призначили колишнього німецького поплічника, який відсидів 10 років у в’язниці. Вона посіяла смуту й підняла два села проти нового керівництва.
Перші «опозиційні» гулі Архипенко набив ще у школі, організувавши учнівський пікет проти вивчення німецької мови. У голові хлопчика, котрий втратив на війні батька, не вкладалося, як можна вчити мову ворожої країни. Непокірливого школяра, що не міг угомонитися, виключили з навчального закладу на 12 днів.
Мама Віктора Архипенка, що не вміла читати і писати, хотіла, щоб син був поряд і не забивав собі голову книжками. Але невидима сила виштовхувала його з рідних стін: де пішки, де на перекладних, він дістався Києва, навчався в технікумі, закінчив академію. У вузі отримав нову партію гуль: очолив студентський страйк і вимагав, щоб випускникам після закінчення вузу видавали не довідки, а дипломи. І таки витребував.
— Усе моє життя — боротьба. На жаль, у нашій країні без скарг, голодовок і судових розглядів нічого не можна було домогтися, — сумно згадує престарілий революціонер. — За своє життя я пройшов більш як сто кабінетів чиновників, партократів, бюрократів, усіляких дегенератів. Для них я був неугодною і норовливою людиною тільки тому, що вимагав дотримуватися закону й жити в рамках людської моралі. Мене шість разів звільняли з роботи, ганяли, переводили, виштовхували, пригноблювали (працював у системі «Миколаївобленерго»), потім відновлювали в судовому порядку, оскільки звільнення були незаконні. Усьоме суд першої інстанції теж відновив мене на роботі, знайшовши вісім грубих порушень КЗпП. У мене велика життєва школа перемог у судових інстанціях: виграв 38 судів. Прагнув своїм життям і вчинками піднімати соціальну активність людей: страшно жити пристосованцем, схиляти голову й мовчати, треба захищати й себе, й інших.
За своє бурхливе життя Віктор Архипенко декілька разів ішов і на радикальні заходи — оголошував голодовки. «Перша голодовка, — згадує мій співрозмовник, — була вимушена, так би мовити, загальнонародна: голодувала вся країна. Я голодував разом зі своїм молодшим братом Василем — це був 1947 рік. Потім оголосив п’ятнадцятиденну голодовку у фойє телецентру СРСР у 1990-му. А на Красній площі під час чергової голодовки втратив 30 кілограмів ваги. Але із тринадцяти вимог половина була задоволена. Хоча не вийшло домогтися почергового закриття Південноукраїнської, Ровенської і Чорнобильської особливо небезпечних атомних електростанцій, переходу на екологічно чисті джерела електроенергії й ліквідації компартії як антинародної. У мене дві доньки й чотири онуки. Наймолодшому, Данилкові, три роки. Коли я оголошував голодовку, доньки мене морально підтримували. Наташа, приміром, екстрено здала іспити в Ровенському інституті, щоб бути поруч зі мною...»
Заплакав, як дитина
Йому є що згадати: влившись у бурхливий політичний потік, занедужавши ейфорією перетворення суспільних процесів, Архипенко вступив до сахаровської політичної організації — Європейської радикальної партії. Двічі гостював в академіка, пив з ним чаї, виступав на мітингах, усіляко крив Політбюро СРСР. Хоч як дивно, його нікуди не запроторили, а от у КДБ викликали частенько. Після московських голодовок, коли він зібрав 30 тисяч голосів на підтримку висунутих вимог, його після дев’ятнадцятирічного вигнання таки поновили в компартії. Згадує, як не стримався тоді. Незважаючи на сильний характер, у відповідь на публічні слова подяки... заплакав, як дитина і довго не міг заспокоїтися.
Був він і в Руху, стояв біля джерел утворення крайової партійної організації. Пам’ятає, як усе починалося, як горіли в активістів очі, як усе було щиро й ново. Йому здавалося, що відкрилася небесна кватирка і чисте свіже повітря наповнює країну. Але перед третім з’їздом, коли в партії почався ганебний розкол, Архипенко з Руху пішов. Партія «Справедливість» привабила його назвою, цілями й завданнями. Підтримуваний цією політичною силою, на знак протесту проти порушення конституційних прав, у серпні 2002 року він оголосив голодовку на Майдані. Поряд із ним був земляк, баштанський фермер Сергій Архипов. Коли о четвертій годині ночі на Архипенка напали п’яні працівники міліції, відібрали особисті речі, пошматували державний прапор України, він звернувся по допомогу не лише у правоохоронні органи, а й до своїх побратимів по партії. На жаль, партія, як страус, сховала голову в пісок... Архипенко цього пробачити не зміг. Помаранчева ейфорія потрясла його масштабністю й новизною. Здавалося: це саме те, до чого він прагнув усе життя, — демократія в щирому її прояві! Півтора місяця безвилазно прожив на Майдані. Він свято вірив в Ющенка й не міг зрозуміти дружину, котра вихваляла Януковича й не поділяла його поглядів. На цьому ґрунті вони ще більше віддалилися одне від одного.
Але раптом знову стало нічим дихати. Команда помаранчевих чиновників не зуміла виконати обіцяне, втілити в життя ті гасла й ідеали, які пропагувала. Нікого так і не було покарано: бандити не лише не сіли до в’язниць, але стали жити ще краще.
— Я дуже втомився від брехні, і на майбутніх виборах буду голосувати проти всіх! — спересердя каже «вічний революціонер». — Хотів, було, потрапити на прийом до Президента, щоб відкрити йому очі на те, що відбувається в країні. Навіть Ленін приймав ходоків. Але папку з потрібними документами в мене відібрали в секретаріаті, а до Президента не допустили... Оголошувати голодовку? Та їх тепер ніхто не оголошує: голодуючий швидше помре, ніж до нього спуститься влада.
Музей у квартирі
Так вийшло, що все життя йоржистого, невгамовного Віктора Архипенка розцвічене політичними прапорцями — комуністичними, націоналістичними, ліберально-демократичними...
Історичний кабінет Віктора Івановича Архипенка під трохи претензійною назвою «Боротьба за права людини і справедливість», створений ще 1966 року, тепер займає всю кімнату в його міській квартирі. Тут за відсутності Архипенка цілком і повністю господарює дружина з онуками й сюди, коли туга заїсть, зрідка навідується хазяїн. Спочатку в цій кімнаті був просто склад пам’ятних речей — стоси папок з документами, пописані фломастерами плакати, заклики, шарфи, значки, горнята, кип’ятильники, спальний мішок, брезентовий намет, товсті журнали з багатотисячними відгуками й побажаннями, прапори, календарі, буклети, валянки... Поступово речі зайняли своє місце, зробившись експонатами домашнього музею. Хазяїнові цих речей дедалі рідше хочеться заходити до цієї кімнати.
Розчарований, він плюнув на політичну суєту, цивілізацію й мікрофони і виїхав з Миколаєва на постійне місце проживання в первозданну глухомань, на Кінбурнську косу, де вода — з колодязя, а туалет — «за чумом», де пронизливо холодними зимовими ночами в малолюдних хуторах господарюють вовки. Ранком улітку його можна побачити, коли біжить шестикілометровий крос уздовж Ягорлицької затоки, а восени — в напрямку «учительської пайки» (пасовища, виділеного вчителям) і назад — це теж добрих шість кілометрів. Ось уже три роки живе він на самоті, рибалить, обробляє невеличкий город, у грибний сезон ходить на тихе полювання...
Нещодавно до нього знову приїжджали агітувати в політику, але він категорично відмовився.
Йому є над чим міркувати й про що думати.
Миколаївська область.
На знімку: Віктор Архипенко.
Фото автора.