Ярослав Галан. Чи відкриють архіви КДБ таємницю його вбивства?

Власне, і нині в численних статтях одним із головних фактів на підтвердження звірств вояків ОУН—УПА є саме вбивство Галана. І коли декілька років тому вийшла книга «Вбивство на замовлення: хто ж організував убивство Ярослава Галана» (Олександра Бантишева і Арзена Ухаля), її авторів звинуватили у симпатіях до «буржуазних націоналістів». Олександр Федорович Бантишев, професор Національної академії СБУ до таких закидів ставиться з гумором. А як інакше? Народився в Криму, де тоді українську мову навіть у школах не вивчали. Закінчив юридичний факультет Львівського університету. 1971 року розпочав роботу у Львівському слідчому відділі КДБ. 1976-го вступив в аспірантуру Вищої школи КДБ у  Москві...

— А 1975 року мене направили на підвищення кваліфікації на вищі курси КДБ СРСР у Києві. Тоді вони розміщувалися на Червоноармійській, навпроти костелу. Куратором нашого курсу був почесний співробітник державної безпеки, учасник Великої Вітчизняної війни полковник Афанасій Андрійович Теньков. У нас склалися хороші неслужбові стосунки, і коли я відбував додому, він підкликав мене до себе: «Львів’янине, ось тобі обвинувальний висновок з кримінальної справи братів Лукашевичів. Ти хлопець молодий. Прочитай його, але не з позицій 1949 року. Подивися сьогоднішнім поглядом». Тож коли я повернувся до Львова, то підняв цю справу. Уважно її вивчив. І в мене виникло багато сумнівів. Але то були часи, коли вголос не сумнівалися. Врешті книга визріла тільки в 2002 році у співавторстві з Арсеном Михайловичем Ухалем (свого часу проректором Інституту СБУ, нині деканом юридичного факультету Ужгородського державного інституту інформатики, економіки і права).

— Цілком очевидно, що брати Лукашевичі, яких розстріляли за вбивство Галана, до цього злочину не причетні.

— Євстахію Довгу затримали і допитали у перший же день. Її свідчення зберігаються у справі. Спочатку вона проходила у справі як підозрювана. Під час першого допиту вона розповіла, що злочин скоїли двоє чоловіків, яких вона знала в обличчя, бо ті разів сім приходили до Галана (коли вдвох, а коли по одному). Під час наступних допитів вона вже назвала прізвище Лукашевича і вказала, що його спільника побачила вперше. Щодо прикмет спільника, то блондин дивним чином перетворився на брюнета. І це не єдині протиріччя. Проте після нових свідчень Довгу відпустили з-під арешту.

Узагалі, вивчаючи цю справу, ми можемо говорити, що з точки зору кримінального права проведення слідства не витримує жодної критики. Зі знайденої сокири зняли відбитки пальців, але їх чомусь не порівнювали з відбитками підозрюваних. Їхнє впізнання також не проводили. Тільки Довгій запропонували впізнати Іларія Лукашевича спочатку по фотографії (як генеральна репетиція), після чого хлопця ввели для очної ставки. Матеріальні докази (мотузки, шнури, якими зв’язували домробітницю, тощо) до справи не долучали. Протоколи допитів і затриманих, і свідків — суцільні протиріччя... 18-річного Іларія Лукашевича заарештували через три дні після вбивства, хоча він мав стовідсоткове алібі. У день убивства йому видаляли гланди. Проте з документів справи видно, що хлопця навіть не оглянув лікар, щоб підтвердити або спростувати його слова. Мало того, тітку Іларія Марію, яка працювала в тій клініці медсестрою, також заарештували, мовляв за спробу сфальсифікувати документи. У клінічному журналі сторінки за ці дні «хтось» вирвав. Щоправда, в журналі реєстрацій прізвище Лукашевича збереглося. Тільки з виправленими ініціалами.

Мирона і Олександра Лукашевичів заарештували, оскільки під час допиту Іларій «заявив», що брати могли здогадуватися про його причетність до цього вбивства і також співробітничали з ОУН-УПА. Батька Дениса Лукашевича (греко-католицького священика) — бо той, знаючи характер свого сина, відчував, що він на таке здатен. Цитую: «Іларій за своїм характером надто енергійний, і бандити, зважаючи, що він навчався і мешкав у Львові, могли зупинити на ньому свій вибір як на людині, яка здатна скоїти теракт». Наречену Мирона Любу Зраду — через знімок, де вона поруч зі своїм коханим, а у того в руках — сокира! (хлопець ремонтував лавку). Всі ці свідчення є в архівній справі.

Що під час допиту говорили затримані, а що вкладалося у їхні вуста, можна тільки здогадуватися. Ось, приміром, витяг з протоколу допита батька: «Запитання: Антирадянські переконання ваших синів сформувалися не без вашої участі? Чи не так? Відповідь: Безперечно. Будучи сам священиком греко-католицької церкви, реакційно-націоналістично налаштований, я у такому саме дусі виховував своїх синів. Я був знайомий з Степаном і Олександром Бандерами». Або витяг з протоколу допиту Олександра Лукашевича: «...Я з малих років виховувався в націоналістичному дусі, а з возз’єднанням західних земель України з УРСР — у дусі ненависті до Радянського Союзу. Мій батько, будучи уніатським священиком, являвся націоналістом, сліпо схилявся перед реакційним Ватиканом і негативно ставився до всіх заходів Радянської влади. Характерно, що напередодні втечі німців з України батько, не бажаючи залишатися на визволеній радянськими військами території, забрав усю сім’ю і намагався тікати з німцями, проте безуспішно, оскільки цьому завадило швидке просування частин Радянської Армії». Коментарі, думаю, зайві.

— У протоколі допиту Олександра Лукашевича записано: «Прямих розмов з Дучимінською щодо вбивства Галана у мене не було, проте характер поставлених мною запитань повинен був навести її на думку про підготовку убивства». Постає запитання, хто у Львові не знав Галана і не здогадувався, де він мешкає? Галан був депутатом міськради і людей приймав у себе вдома. Щодо прикмет, то портрети Галана друкували в газетах! Його знали в обличчя навіть учасники Нюрнберзького процесу, хід якого Галан висвітлював як журналіст...

— На нього відкрили окрему справу. Стахур переховувався, його впіймали вже після того, як розстріляли братів Лукашевичів. Стахур проходив у справі разом з Романом Щепанським (підпільне прізвисько Буй-Тур), який нібито і дав розпорядження вбити Ярослава Галана. Щодо Стахура, то він був справжнім бандитом. На його руках кров не однієї людини. Але у мене склалося враження, що до справи Галана він був непричетний.

— Ми можемо припускати, але з огляду на почерк, на події, до яких призвело вбивство, можна сказати, що найбільше в його загибелі було зацікавлене НКВС. Тільки тепер нам стали доступні матеріали, доповідні записки на Галана (їх в архівах віднайшов мій співавтор), в яких ми бачимо, що колишній палкий прихильник нового комуністичного устрою почав дуже сумніватися в політиці партії. На той час його вже звільнили з газети «Радянська Україна». Статті Галана перестали публікувати й інші видання. П’єси бракували. А за тиждень до вбивства Галану наказали віддати табельну зброю... Великою мірою образ полум’яного комуніста і противника української державності був зліплений уже після убивства. Насправді, наприкінці 40-х Галан уже не був зручний для нової влади.

Значно ціннішим він виявився в образі мученика. Вбивство Галана спричинило хвилю масових арештів у Західній Україні. Коли я переглядав справи репресованих, то бачив багато, які відкривалися словами (віддрукованими, до речі, під копірку на цигарковому папері): «В ответ на подлый террористический акт против Ярослава Галана предпринимаются меры по нейтрализации враждебного элемента».

А далі постанова про арешт — приміром, громадянки Короби, яка, будучи бандпособницею, видала буханець хліба і півкіла сала бандитам, що зайшли до неї вночі. А що робити жінці, в якої на лаві спить дитина (чоловік, до речі, загинув на фронті)? Вона виклала цей буханець і сало. Сусідка повідомила в НКВС. І — 10 років позбавлення волі.

— У 70-ті роки левова частка нашої роботи припадала на перегляд справ репресованих. Так, була постанова ЦК КПРС. Але була і вказівка: реабілітувати тільки у виняткових випадках. І на кінець року, коли підбивали підсумки, керівництво висловлювало невдоволення, якщо хтось з підлеглих перебирав з кількістю реабілітованих. А як не реабілітувати? Скажімо, у мого друга, начальника слідчого відділу КДБ Харкова Миколи Мурзіна була справа... «латинського шпигуна»: 30-ті роки, щаслива сім’я, донька вступила на перший курс Харківського медінституту. В перші ж канікули приїхала додому. А в медінституті, як відомо, найважчий предмет — латина. От, щоб не гаяти час, вона взяла з собою підручник. Провідати хресницю прибігає хрещений батько: сусід і за сумісництвом агент НКВС. Приносить пляшку самогону. Свою пляшку виставляє і щасливий батько. Підручник з латини лежить на підвіконні. Через півгодини після візиту хрещений батько пише повідомлення в НКВС: такий-то посилено вивчає латинську мову, з чого слід зробити висновок, що він є латинським шпигуном. Наступного дня батька заарештовують. Перший допит. Він ні в чому не зізнається. У тексті протоколу вказано: «в допиті оголошується перерва». Через 40 хвилин допит поновлюється фразою: «А тепер ви маєте намір дати свідчення про свою злочинну зрадницьку шпигунську діяльність?» Відповідь: «Так, я тепер зрозумів, що моє відмагання даремне. Я справді є латинським шпигуном. Періодично я зустрічався зі зв’язковим, передавав йому свідчення, що містять державну таємницю». Батько, звичайно, міг передавати свідчення, що містять державну таємницю, бо працював візником у колгоспі... І — розстріл. Ні слідчий, ні трійка не зацікавилися: а що то за країна — Латинія, на яку він працював як шпигун?

А через вісім місяців цим медінститутом прокотилася хвиля арештів. Більш як 90 відсотків викладацького складу і більш як 50 відсотків студентів було заарештовано: кого за першою категорією (розстріл), кого за другою (25 років), кого за третьою (10—15 років). Саме тоді заарештували і першу дружину Ярослава — Галан Ганну (в дівоцтві Геник).

З Аничкою Ярослав Галан одружився 1929 року. Кількома роками раніше він вступив до Комуністичної партії Західної України. Саме за комуністичні погляди його було позбавлено права на педагогічну роботу в межах тогочасної Польщі. До слова, комуністичні погляди Ярослав перейняв від батька Олександра, якого за проросійські настрої навіть кидали за грати. 1915 року, рятуючись від переслідування, сім’я Галанів (разом з російськими військами, що відступали) перебралася до Ростова. Проте вже 1918 року Галани переїхали до Перемишля. До речі, вищу освіту Ярослав Галан здобував у вузах Відня і Кракова. Чому не Львова? На початку 20-х українська молодь бойкотувала Львівський університет, виступаючи проти політики полонізації.

...Аничка погляди чоловіка поділяла. Членом КПЗУ вона не була, але, так само як і чоловік, була переконана, що молода радянська держава — взірець найкращого політичного устрою, за якого всі мають рівні права. 1932 року ціною неймовірних зусиль Ярославу Галану вдалося відрядити свою Аничку до Харкова вчитися на лікаря. Пізніше він писав: «Я і її (Анички. — «ГУ».) батьки... вважали для себе за велике щастя, що вона навчається в учбовому закладі Радянської країни»... За три роки письменник через дружину звернувся до Народного комісаріату із закордонних справ з проханням надати йому радянське громадянство. Проте отримав таку відписку: «У відповідь на ваш лист Консульський відділ НКЗС повідомляє, що клопотання про прийняття в союзне громадянство гр. Галана Ярослава Олександровича постановою ЦВК СРСР від 22. ІV — 35. відхилено».

Цей лист нині зберігається в кримінальній справі Ганни Галан. Є там і характеристика НКВС на Ярослава Галана. «Ганна Галан — переконана українська націоналістка — фашистка... В СРСР прибула з Галіції за візою, незаконно виданою колишнім радянським консулом у Львові Радченком (після справи Г. Галан Радченка було засуджено як контрреволюціонера-націоналіста). Чоловік Галан — Ярослав є членом контрреволюційної фашистської організації «УВО —ОУН» і агентом польської дефензиви у Львові. Про результати своєї контрреволюційної роботи на Україні інформувала Галана Ярослава умовними листами... Окрім того, повідомила йому таким саме шляхом низку шпигунських відомостей...». «Звинувачена за статтями 54-6 і 54-11 КК УРСР за шпигунську і організаційну діяльність, спрямовану на підготовку і здійснення контрреволюційних злочинів».

За іронією долі саме в цей час Ярослав Галан як член КПЗУ також перебував у в’язниці, тільки польській. Його звинувачували в антидержавній діяльності. Під час 14(!) обшуків у квартирі письменника було вилучено... листування з Аничкою Геник. Воно також фігурувало у справі. Проте польська Феміда вирішила, що листи з дружиною, яка перебуває на радянській території, не достатній доказ для ув’язнення... На квартирі у Ганни провели тільки один обшук. І знайшли, як свідчить протокол: «13 особистих листів, 16 різних довідок і 4 фотографії». Ярослава Галана звільнили. Його дружині зачитали вирок: «Ганна Галан виконувала різні доручення іноземного громадянина Ярослава Галана, який спеціально для цього відрядив її до Радянського Союзу через свого знайомого Радченка...» За особистим рішенням наркома внутрішніх справ СРСР Вишинського Галан-Геник Ганні Іванівні винесено вирок — розстріл. Залишається тільки додати, що розслідування справи тривало 21 день. Через два дні після винесення вироку — 23 вересня 1937 року Аничку розстріляли.

1939 року мрія Ярослава Галана здійснилася. Він отримав громадянство Радянського Союзу одночасно з мільйонами мешканців Західної України. На той час він уже два роки розшукував свою дружину, проте марно: листи поверталися за відсутністю адресата. Коли кордон впав, Галан поїхав до Харкова. В архівах збереглися його листи до прокуратури УРСР і СРСР, з яких ми можемо зрозуміти, яка правда, чи то «напівправда», відкрилася неофіту. «У Харкові... мені повідомили, що її (дружину. — «ГУ».) заарештовано органами НКВС і засуджено до 10 років позбавлення волі. Місце її перебування мені повідомити відмовилися... Я під час існування колишньої Польської держави притягувався до кримінальної відповідальності. Нині працюю в газеті «Вільна Україна» і є членом Союзу письменників України... Прошу Вас опротестувати вирок суду про засудження Галан Ганни...» або «Галан Ганна походить з селян... В УРСР вона поїхала тому, що не мала змоги навчатися як українка і особливо як дружина переслідуваного за комуністичну діяльність.... Повідомляючи про викладене, прошу вас дати розпорядження прокурору УРСР про перегляд її справи. Я переконаний, що її арешт міг виявитися непорозумінням за випадкового збігу обставин».

Чи дізнався Ярослав Галан, що його Аничку розстріляли через два дні після вироку? Чи зрозумів, що головним доказом її «шпигунської діяльності» стали листи від нього? І коли Галан зрозумів, що Анички вже немає на цьому світі? Адже 1949 року він уже був одружений (до слова, дружина Марія в день убивства була в Києві, звідки поїхала не у Львів на похорон, а... в Москву)... Відповідей на ці запитання ми поки що не знаємо. Можливо, до розгадки цих таємниць він підійшов незадовго до своєї смерті. І, може, саме це певною мірою прискорило його загибель.

Ганну Галан реабілітували через 22 роки. Батька Лукашевичів Дениса Модестовича засудили до 25 років виправно-трудових таборів. Звільнився 1976 року. Навіть після повернення з таборів він так і не наважився розповісти свою правду. Тітка Галина Модестівна Левицька (Лукашевич) померла в стаціонарі в’язниці ще до суду. Тітку Марію Модестівну засудили до 10 років позбавлення волі. 1956 року була звільнена як інвалід другої групи. Наречена Мирона Люба Зрада і її матір Ірина Зрада також отримали по 10 років ВТТ (реабілітовані 1992 року.) Ольгу Дучимінську засудили до 25 років за статтею 54-1а (зрада батьківщині, шпигунство, видача військової або державної таємниці). Вона кілька разів подавала скарги. Тільки 1968 року судова колегія Верховного суду УРСР переглянула вирок, замінивши його на три роки позбавлення волі за недонесення про особливо небезпечний державний злочин. На той час Дучимінській було 84 роки. Справу братів Лукашевичів на предмет реабілітації не переглядали.