Старість — це те, що чекає кожного

Спочатку — про історію одного життя.

Галина Коваленко — корінна житомирянка. Їй вісімдесят. Доля типова для багатьох її ровесників. Батька заарештували в 1937-му — сліди його загубилися там, де й тисяч інших людей. Потім війна. Під час окупації перебралися до родичів у село — мати, Галина та її сестра. Коли радянські війська визволили Житомир, повернулися до міста тільки вдвох — старша сестра померла.

Липень 1944 року став для них ще одним тяжким ударом: протягом двох тижнів отримали дві похоронки. Загинули брати Іван та Олександр. Цього випробування долі мати не витримала — злягла і вже не встала...

Галина закінчила школу. Пішла працювати на цегельний завод. 1952 року вийшла заміж. Подарувала чоловікові дітей — доньку Настю і сина Петра. Здавалося, все чудово. І раптом чоловік отримав на будівництві травму хребта. Лікарі нічим не могли зарадити — нещастя назавжди прикувало його до ліжка.

Але цим життєві лихоліття для жінки не закінчилися. Син вступив до військового училища, закінчив. Потім — Афганістан. Через рік Галина Коваленко отримала похоронку. Не встигла загоїтися рана від втрати, як ще одна трагедія: донька разом із чоловіком і дітьми потрапила в жахливу дорожньо-транспортну пригоду — загинули всі.

Так на 62-му році життя залишилася тільки з чоловіком-інвалідом — ні дітей, ні внуків. А три роки тому пішов з життя і чоловік.

Тепер зовсім сама. Який у неї розмір пенсії, здогадатися неважко. Ліки дорогі. На прожиття не вистачає. А найстрашніше — самотність. Як захворіє — нікому лікаря викликати. Сусідка порадила, куди звернутися по допомогу. У міськуправлінні праці та соцзахисту населення пішли назустріч. Їй надали одяг. Галина Коваленко місяць безплатно харчувалася в кафе «Явір». Додому приходять соціальні працівники, допомагають по господарству. Тепер хоч поговорити є з ким. Але це може зрозуміти тільки той, хто знає, що таке самотність, хоч на вулиці — море людей.

Улітку на громадській раді, до якої входять найавторитетніші люди Житомира, слухали інформацію міського голови Віри Шелудченко та звіт начальника міського управління праці і соціального захисту населення Юрія Прокопця — йшлося про комплексну міську програму «Турбота», спрямовану на підтримку найменш соціально захищених житомирян. Бюджет міста надто куций — більша частина його йде на зарплату працівникам бюджетної сфери. А сьогодні лише під опікою міського територіального центру з обслуговування одиноких непрацездатних громадян перебувають більш як п’ять тисяч осіб. У місті лише інвалідів першої групи близько 2 тисяч 300. Понад 2 тисячі осіб не можуть обійтися без сторонньої допомоги. 312 сімей на межі виживання через матеріальну скруту.

Ще факти. З початку року з міського бюджету виділено 150 тисяч гривень на медикаментозне забезпечення, 147 тисяч — на грошову допомогу, 97 тисяч — на безплатне гаряче харчування, 638 особам надано продуктові набори, 276 — одяг.

Серед останніх акцій у рамках програми «Турбота» — передача підопічним територіального центру з обслуговування одиноких непрацездатних громадян засобів пересування та реабілітації, зокрема 26 інвалідних візків. Сталося це завдяки співпраці міської ради з представниками громадських, релігійних організацій, благодійних установ.

Але цього надто мало. Міська влада просто не має можливості допомогти всім, хто цього потребує. Йшлося і про таку прикру тенденцію: розцінювати все, що робиться, як передвиборний піар. Так було навіть тоді, коли організували безплатне харчування для тих, хто має статус особи без певного місця проживання, хоч відомо: голосувати вони не будуть, бо в них і документів немає.

Також ще не стало нормою поведінки передавати непотрібні в сім’ї, але ще придатні для використання, одяг, взуття, інші речі до міського відділення Червоного Хреста. Там найкраще знають, кому все це ще може знадобитися. Або інше. Безплатним харчуванням можна було б охопити більше нужденних, якщо здешевити його. А це можна зробити, як зазначив на засідання громадської ради ректор Національного агроекологічного університету Антон Малиновський, якщо звернутися з офіційним проханням до виробників сільгосппродукції. Та й узагалі, необхідність допомагати ближнім надто мало рекламується ще через місцеві засоби масової інформації. Проблему можна розв’язати, тільки залучаючи до допомоги тим, хто має потребу в елементарних засобах до виживання, якомога більшої кількості громадських організацій, підприємців, звичайних житомирян.

Це саме ті факти, які спричинили таку заяву якоїсь молодіжної асоціації: «Скільки ми будемо фінансувати, як на рівні держави, так і на місцевому, проекти «пам’яті» (для підтримки пенсіонерів тощо), а не проекти «майбутнього» (програми розвитку потенціалу міста і країни). Скільки ми будемо вкладати гроші в старе, а не в молоде, яке завтра принесе конкретні плоди». І такий категоричний висновок: «Тому ми вважаємо міську програму «Турбота» під патронатом міського голови в сучасних економічних умовах — нераціональною, бездумною й популістською».

Схоже, той, хто написав таке, не знає мудрого вислову: «Від тюрми і від суми не зарікайся». А старість — це те, що чекає кожного. Якою вона буде, залежить не тільки від самої людини. У зв’язку з цим згадалася історія жінки, яка свого часу була одним із керівників області. А на старість залишилася сама, немічна, без засобів до існування. І закінчила свій життєвий шлях як одна з підопічних міського центру з обслуговування одиноких непрацездатних громадян...

— Немає майбутнього в тих молодих людей, які не знають своєї історії, посягають на найсвятіше — пам’ять, не поважають старше покоління, яке пройшло війну, пережило голод і вижило за різних режимів. Молода сила, яка так зневажливо ставиться до всього цього, — пропаща, — так різко висловив своє обурення Дмитро Сташинський, один з активістів ветеранського руху.

 

Житомир.