На Арабатській стрілці можна добре провести відпустку навіть з невеликим гаманцем, якщо не звертати уваги на деякі «нюанси»

До моря ми зібралися швидко, а от куди їхати, ніяк не могли визначитися. Мені хотілося побувати в оздоровчому комплексі санаторного типу «Приморський» у гостинного Мирона Ходи, а дружина тягла в Бердянськ — місто своєї юності. Але все вирішив випадок — 17 липня із Запоріжжя почала курсувати швидкісна комфортабельна електричка до Генічеська. От і вирішили подивитися на це місто, а заодно — і побувати на славнозвісній Арабатській стрілці. Тим паче що в Генічеську народився і виріс мій добрий університетський товариш Володя Іванов, життя якого трагічно обірвалося в Севастополі від рук найманого вбивці...

Електричка довезла на Херсонщину буквально за три години всього за 14 гривень (у пенсіонерів та інших пільговиків проїзд взагалі безплатний) і вже о дев’ятій з «хвостиком» запорізький курортний десант висипав на перон. Бувалі побігли на автостоянку захопити місце в таксі чи маршрутках, а новачкам дістався старенький і забитий по саму зав’язку «ПАЗик». Ми опинилися в цьому раритетному засобі пересування і їхали кілька кілометрів до міського пляжу мало не півгодини. Після цього симпатична генічаночка, яка перехопила на постій у дверях електрички, повела нас кривими вуличками все далі і далі від центру, обіцяючи, що «пляж зовсім поряд». Та побачивши, куди нас хочуть поселити, ми тут же дали ходу і вже через півгодини самі знайшли пристойне житло всього за 35 гривень за ліжко і з гарячою водою в душовій.

Як потім переконалися, влаштувалися якнайкраще. По-перше, господарі виявилися настільки люб’язними, що захотілося знову до них приїхати, а по-друге, це — самісінький центр Генічеська. До всього — міського пляжу, ринку, парку — іти хвилин з п’ять — десять. Місто невелике, компактне (якщо говорити про центр) і відносно дешеве для відпочивальників. Хоча розслаблятися не варто, бо генічани виживають лише за рахунок приїжджих, а отже, прагнуть отримати грошей від них якомога більше, щоб вистачило до наступного літа. І така штука, як «лохотрон» тут працює без скрипу і пилюки... Тож «наколотися» можна на кожному кроці.

Звичайно, доки не накупаєтеся в теплому і ласкавому морі та не вхопите першу порцію загару, роззути очі ніяк не вдасться. Бо спокус хоч відбавляй, а в Генічеськ здебільшого їдуть з дітьми і відповідно налаштовані на марнотратство. Але скуштувавши на пляжі місцеві ласощі татарського походження (самса, чучвела, пахлава тощо), спробувавши шашликів з мідій, ропанів чи кальмарів, починаєш думати, а скільки воно коштувало б в іншому місці? І якщо маєш час, обов’язково отримаєш відповідь. Скажімо, варені кукурудзяні качани на пляжі коштували по п’ять гривень, на підході до пляжу — по три з половиною, а на ринку сирі качани — гривню — півтори. Невже вода тут така дорога!

Те саме — і з вибором місця для обіду. Побачивши, що в банальному пляжному кіосочку порція шашлику зі свинини, яловичини та баранини коштує від 30 до 40 гривень, ми не стали підніматися на другий поверх тутешнього ресторану, а через 10 хвилин уже сиділи за столиком у затишному кафе «Оазис», що розташоване на центральному ринку, і за такі самі гроші пообідали не просто, а по-царськи... До речі, завітати сюди порадила господиня, з якою незадовго до нашого приїзду поділилися враженнями столичні постояльці, і за це ми їй були глибоко вдячні.

А ще запам’ятався смак свіжого м’яса, домашньої, а не «польської» свинини, яке ми купували на ринку і від якого вже добряче відвикли в Запоріжжі. Ціна, як мені здалося, була дещо вищою, аніж в нашому обласному центрі (відбірна вирізка коштувала 60 гривень, а молода баранина —50), зате ж і якість відповідна. А щодо овочів, фруктів та винограду, то і в курортному місті вони коштували не дорожче. За однієї лише умови — якщо ви їх купуватимете на ринку.

Коли йдеш по вулиці Махарадзе на центральний пляж, неодмінно потрапиш під «обстріл» представників туристичних фірм чи бюро, котрі спокушують приїжджих екскурсіями в Крим, Асканію-Нову, на острів Бірючий та в інші цікаві місця. Таких столиків на одній тільки вулиці я налічив з півтора десятка, щоправда, лише в однієї з гарненьких рекламісток було зрозуміле походження, тобто назва фірми та інші вихідні дані. Інші з поважним виглядом чомусь не поспішали розкриватися перед потенційними клієнтами.

Оскільки морська подорож до Судака мала відбутися через кілька днів, то для початку ми вирішили з’їздити до гарячого джерела на Арабатській стрілці. Вибір спинили на жінці пенсійного віку, чий столик стоїть за кілька метрів від воріт пляжу. Вона довго зачитувала курс лікування у воді з чудодійного джерела, розповіла про екскурсію і взяла завдаток. Але вранці в призначений час мікроавтобус не прийшов і водій Саша пояснив по мобілці, що затримується через поломку. Як з’ясувалося потім, хтось на автостоянці проткнув йому скат твердим гострим предметом...

— Ну от, ми знову влипли! — сумно констатували дві молоді киянки і пояснили, що напередодні їздили до Севастополя, де замість трьох обіцяних екскурсій побували лише на одній.

Але це були тільки квіточки. Коли Саша, проїхавши Щасливцеве, спинився на автостоянці перед обнесеним бетонною стіною недобудованим замком, то пояснив, що ніякої екскурсії в його програмі нема і не могло бути.

— Ідіть он через ту хвірточку, куди йдуть усі, а я заберу вас звідси о дванадцятій! — показав пальцем на велелюдний потік «паломників».

Із труби з-під бетонної стіни в невеличкий котлован виривався потік паруючої води, а біля труби сидів червоний, як варений рак, міцний сивий чоловік і стьобав себе віником з якоїсь степової трави. Довкола стояв щільний натовп зівак, однак розділити з ним «баню» не наважувався ніхто. І не дивно, бо з-під землі бив майже окріп. Зате метрів за двадцять від котловану по проритій у піску канаві бродили, смикаючи ногами, перші сміливці, і вже зовсім далеченько — порозлягалися в персональних калюжах, мліючи від блаженства, щасливчики. Не знаю, як на кого, а мені це нагадало занедбану колгоспну свиноферму повоєнних часів... Тим паче що довкола валялося сміття, яке не встигли прибрати в авральному порядку будівники замку. Ще далі, вже перед прибережною дамбою, бродили вимазані в багно, себто лиманну грязь, істинні «знавці» медицини.

Жінка із сусідньої калюжі пояснила, що оцей замок будують чи то під бальнеологічну лікарню, чи то під міжнародний реабілітаційний центр, але через кризу будівництво стало.

У редакції наймолодшої з районних газет ніяк не могли зрозуміти обурення з приводу відвідання гарячого джерела. Тож довелося пояснити колегам, що це не туристичний бізнес, а звичайнісінький «лохотрон», на якому за рахунок необізнаності приїжджих наживається мало не півміста, і що тут без корупції явно не обійшлося. Звичайно, 20 гривень — гроші невеликі, але ж можна було організувати все по-людськи. Скажімо, поряд з меморіальним комплексом на честь загиблих бійців 57-ї морської батареї у селищі Генічеська Гірка недавно освятили прекрасний храм святого Георгія Побідоносця, є покинутий соляний завод на Арабатській стрілці, море і Сиваш з його чудовими краєвидами, пансіонати і те саме гаряче джерело, якщо доступ до нього хоч трішки цивілізувати і покласти край всенародному самолікуванню. Ну, і щось організувати для людей, а не нахрапом загрібати гроші — тоді ніхто й не плюватиметься!

Колеги з розумінням кивали і скептично посміхалися. Виходить, я їх не «завів». Бо в провінції є ще таке поняття, як інертність мислення місцевої еліти, котра тільки й думає про те, щоб побільше пригребти морського узбережжя та нерухомості в «ласих» куточках.

З першого ж погляду Генічеськ з його потужною рекреаційною інфраструктурою справляє враження депресивної території, а Херсонщина (принаймні та її частина, яку довелося побачити проїздом із Запоріжжя) — випаленої землі. Все тут вкрите попелом — і поля, і посадки... Кілька днів диміла й Арабатська стрілка — то зачищали бур’яни, готуючись до візиту високого гостя.

Генічани, мабуть, мають рацію, стверджуючи, що їхнє начальство не любить рідного міста, бо воно таки дуже занедбане. Що можна сказати, коли в скверику на проспекті Миру стирчать пеньки старезних дерев, а на клумбах замість квітів розсипають парасольки плантації перезрілого молочаю! Що при виконанні піврічного плану надходжень до районного бюджету на 130 відсотків чомусь не вистачило коштів, аби закупити фарбу для «зебр» на перехрестях, а на східцях до центрального пляжу можна й зуби повибивати. Що біля самої облупленої адмінбудівлі районної влади — такий же занехаяний меморіальний комплекс на честь загиблих радянських воїнів.

Так це — у центрі, а в заводському мікрорайоні по розбитих вулицях таксисти бояться їздити навіть серед білого дня, не все гаразд з чистотою і порядком навіть у приватному секторі, де кожен сам собі господар. Зате біля центрального парку імені Шевченка щоночі з’являються купи сміття, а водії розвертають машини на тротуарах, де стоять люди... Тобто й самі жителі свого міста не шанують і не думають про його майбутнє. Тож і відповідальність треба ділити навпіл. А ще краще — з’їздити до сусідів на Запоріжжя і подивитися, як місцеві громади відбудовують Бердянськ, Приморськ і ту саму Кирилівку, котра ще недавно Генічеську і в підметки не годилася. Тоді, може, було б менше судових процесів щодо рейдерських захоплень будівель у місті, зазіхань на комунальні оздоровчі заклади, як, скажімо, нещодавній скандал щодо спроби продати збудовану на кошти підприємств базу відпочинку «Арабатська стрілка», та бетонних стін і металевих огорож на косі, котрі сховали від простого люду морське узбережжя.

Ми поїхали додому, так і не дізнавшись, чи спромоглися городяни хоч якось прибрати своє місто хоча б для відпочивальників. Так, відчувається, що криза зачепила й цей благословенний край: заводи померли, в акваторії морського порту — жодного нового корабля. Навіть на ринку, крім бичків та кількох камбал-недоростків, азовської риби не побачиш — все з океану та Каховського водосховища. Але місцеві рибалки у цьому не винні, бо з відомих тільки рибінспекції причин вони не отримали до настання путини квот на вилов риби. Недарма ж кажуть, що не тільки узбережжя, а й саме море давно поділено...

І все-таки, якщо не звертати уваги на «нюанси», ми залишилися задоволеними поїздкою до Генічеська. Бо ні у чому собі не відмовляючи, потратили на відпочинок «по-народному» удвічі менше, ніж у середнього ґатунку пансіонаті. І якщо трапиться нагода, знову завітаємо сюди хоча б на вихідні. Отож спасибі запорізьким залізничникам за чудову електричку!

На знімку: окраса Генічеська — храм Успіння Пресвятої Богородиці.