Гірка сіль «Срібної землі»,або Попередження про техногенну катастрофу

«Соляні тривоги» Солотвиної в усьому їх комплексі — тема для нашої газети не нова. Якщо поклади «натрію хлору» в «Срібній землі» почали розробляти ще за часів Римської імперії, то нинішні проблеми, заклубочені в цьому закарпатському селищі, «розробляються» «Голосом України» з перших років його виходу у світ. Особлива увага до цих проблем посилилася після того, як ДП «Солотвинський солерудник», до речі, Постановою Кабміну в грудні 2004 року занесений до переліку підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, змушений був підпорядковувати себе волі стихії, чим його офіційно «призначений начальник» — Мінагрополітики — не надто стривожився. Не переймався й уряд у цілому. Ситуацію брали до відома. Вона обростала новими загрозами — їх також «до відома» брали. Але не до серця і, що найгірше, до розуму: руйнівні процеси на стратегічному підприємстві (!), а отже, і в селищі, що сповзає в провалля, і в двох алергологічних лікарнях — республіканській та обласній, залежних від шахт, ще можна було зупинити, вдавшись за порадою фахівців до кардинальної операції. Натомість обійшлися «припарками»: відпомпуванням води з дев’ятої шахти. Насоси з цією функцією не завжди могли впоратися. Зате зі своїм завданням впоралися повеневі води...

— З лютого 2007 року на держпідприємстві «Солотвинський солерудник» у зв’язку з надзвичайною ситуацією, що склалася через затоплення нижніх горизонтів копалень, видобуток солі припинено. Підприємство стало в районі найбільшим боржником із сплати податків. Та це ще не всі біди. Активізація необоротних руйнівних процесів поверхні створює загрозу життю і здоров’ю людей, довкіллю не лише на території шахтного поля, а й за його межами.

У Києві цю ситуацію начебто знають: з приводу неї Кабмін видав шістдесят різноманітних доручень. Тим часом потрібні не окремі заходи «з поліпшення», а комплексна державна програма «Солотвина». У ній необхідно передбачити весь комплекс робіт із приведення території до безпечного стану, відселення мешканців із потенційно небезпечних житлових будинків, безпечної експлуатації автомобільної й залізничної магістралей, енергокомунікацій, з вирішення соціальних питань, у тому числі й погашення заборгованості у виплаті зарплати солекопам, гірничорятувальникам, та вирішення проблем функціонування республіканської й обласної алергологічних лікарень. Без цього всі намагання місцевої влади привернути увагу до масштабного лиха залишаться гласом волаючого в пустелі.

Рівень води у двох стовбурах — головному та вентиляційному дев’ятої шахти сягає 400 метрів. Загальний об’єм карстових провалів на тепер уже становить понад 1 800 тисяч кубометрів. До карстонебезпечної зони селища солекопів потрапили дві школи, лікарня, мережі централізованого водопостачання та водовідведення, лінія електропередач, частина підвідного газопроводу високого тиску, відділення поштового зв’язку, ділянка автодороги державного значення Мукачеве—Рогатин. У зоні можливих просідань та деформації земної поверхні — 292 будинки, в яких проживає понад 1200 людей. А якщо, Боже боронь, дійде до кладовища!

Орієнтовна вартість відновлювальних робіт, будівництва нових об’єктів, що входять до зони шахтного поля солерудника, і ймовірних просідань та деформації земної поверхні вже перевищує 380 мільйонів гривень.

Незважаючи на такі факти, аргументовані тривоги спеціалістів, розголос у мас-медіа і численні виїзні на місце та «заочні» засідання в столиці високих і відповідальних відомств з обговоренням шляхів виходу з катастрофічної ситуації, експертною комісією МНС вона кваліфікується як... «надзвичайна ситуація місцевого рівня». Цілком в унісон з русинськими сепаратистами: провалиться частина Закарпаття під землю, то хіба це Україна?

— МНС констатує, що ситуація, яка склалася на Солотвинському родовищі кам’яної солі, вимагає негайного втручання. Провали у районі «Чорний мочар» розвиваються в діаметрі та вглиб зі швидкістю 1—2 метри на тиждень. Вони, найжахливіше, поширюються в бік житлового масиву...

Однак, констатувавши «а», відомство не квапиться з «б»: експертна комісія МНС продовжує вважати «ситуацію, що вимагає негайного втручання», «внутрішньою справою» Закарпаття. Яка ж це наша внутрішня справа? Вона, боюсь, перетвориться за такого ставлення не тільки на проблему України: відкачування ропи з шахтних виробок призвело до забруднення Тиси — транскордонної, як відомо, річки, що протікає територією інших держав. Румунія й Угорщина вже заявляють про свої претензії з цього приводу.

Отже, класифікація експертної комісії міністерства суперечить реальній ситуації. Обласна держадміністрація неодноразово вносила пропозицію про повторний терміновий розгляд цього питання, але нас чи то не чують, чи то не розуміють. До пори, до часу, доки не вдарить грім. А він вдарить, бо якщо те, що відбувається в Солотвиній, не класифікують як надзвичайну ситуацію державного рівня, то немає і державного фінансування, а якщо немає фінансування, то... Одне слово, виникає ланцюгова реакція техногенної катастрофи. Наголошую: про видобуток солі вже не йдеться. Мова — про врятування селища і збереження алергологічних лікарень.

В одному з недавніх номерів ми писали, що уряд нарешті виділив 35 мільйонів гривень на консервацію шахти № 9. Цифра, звичайно, не вражає солідністю, бо якщо Кабмін має в невикористаному резерві гроші і «смикає» з них майже три мільйони на передплату «стратегічної» для когось газети, то міг би й щедріше розкошелитися на важливу для всієї держави справу, але річ навіть не в цьому. І скромній сумі (кошторисна вартість усього проекту з консервації сто мільйонів гривень) передчасно зраділи. Бо постанова є, і кошти на папері є, а в казначействі їх немає.

Директор ДП «Солотвинський солерудник» Ярослав Батурин змушений бити на сполох: через відсутність виробничої діяльності колапсує фінансовий стан підприємства: кредиторська заборгованість становить 18 мільйонів гривень, зокрема із заробітної плати майже два мільйони. Борг перед Пенсійним фондом зріс приблизно до 5,5 мільйона, за спожиту електроенергію ще 2 мільйони, за послуги зведеному воєнізованому гірничорятувальному загону постійної готовності —вісімсот тисяч гривень.

— Це та ситуація, коли кожна хвилина на вагу золота, оскільки сьогодні йдеться не так про виробничі проблеми, як про небезпеку для людей. Якщо Солотвина залишиться лихом місцевого масштабу, то добрий почин Кабміну «затоплять» відомчими інструкціями, як дев’яту шахту водою. Не так багато часу на освоєння виділених грошей. А ще доведеться проводити тендери на виконання робіт, це забере не менше 45 днів. Якщо МНС визнає ситуацію в Солотвині надзвичайною державного рівня, то в силу вступить спрощена система дій.

Про гірку долю Солотвинського солерудника і дії депутатів обласної ради щодо вирішення цієї наболілої проблеми (позачергова сесія обласної ради, численні звернення депутатів до центральних органів влади, міністерств і відомств) читачі добре знають із попередніх публікацій у «Голосі України».

У зв’язку з катастрофічним наростанням негативних процесів із утворенням карстових проваль на території селища, що може призвести до непередбачуваних наслідків, нещодавно проведено нараду за участю голови постійної комісії обласної ради з питань розвитку продуктивних сил, виробничої інфраструктури, банківської діяльності та інвестицій Василя Лінтура, директора ДП «Солотвинський солерудник» Ярослава Батрина, за підсумками якої я надіслав телеграму на ім’я Прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко з проханням дати доручення Міністерству фінансів прискорити отримання підприємством «Солотвинський солерудник» коштів, до максимуму спростити тендерну процедуру, а Міністерству України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи — підтримати рішення комісії техногенної безпеки та надзвичайних ситуацій Закарпатської обласної державної адміністрації щодо визнання ситуації на солеруднику надзвичайною державного рівня. Зволікати з фінансуванням Солотвинського солерудника не можна.

На «спрощену систему дій» з величезним нетерпінням чекають усі: солотвинці, місцева влада, хворі, для яких спелеотерапія тепер уже в єдиній «живій» восьмій шахті — це не просто санаторні процедури, а один з найважливіших методів лікування бронхіальної астми та інших тяжких недуг.

Звернімо увагу, кількість хворих не зменшується, люди роками чекають у чергах на лікування спелеотерапією в Солотвиній та оббивають пороги управлінь охорони здоров’я, через які МОЗ розподіляє безплатні для недужих путівки. Їх мало, потенційних пацієнтів багато...

— Після того, як через затоплення дев’ятої шахти ми змушені були евакуюватися, — каже головний лікар республіканської алергологічної лікарні Ярослав Чонка, — частина наших пацієнтів тимчасово продовжувала лікуватися в обласній. Розташована вона у підземних виробках восьмої копальні. Там ситуація поки що порівняно стабільна, і не скористатися цим ми не мали права. Доки тривають дискусії навколо долі республіканської алергологічної, ми власними силами, без жодної копійки бюджетних коштів, пристосували під неї старі виробки восьмої копальні на глибині триста двадцять метрів. Відкрили лікарню 23 березня. Щоправда, кількість місць скоротилася від 260 до 180. Та й за комфортом й облаштуванням палат її з попередньою не зрівняти.

Матері хворих дітей, з якими ми спілкувалися, підтверджують: порівняння справді не на користь восьмій шахті. У ліфтах, якими опускають і піднімають дітей в підземні палати, тече вода, за лікувальний «сезон» доводиться кілька разів міняти дощовики. Скоротився і курс лікування спелеотерапією: тепер і менше спусків у шахту, і коротше перебування у них. Сам Ярослав Васильович пояснив нам це просто: на щастя, лікування в єдиній уцілілій копальні виявилося ефективнішим, ніж у комфортнішій, але вже «списаній» дев’ятій. Ось такий медичний парадокс: мабуть, хоч якось природа хоче компенсувати за ті неприємності, які через неї спіткали хворих.

І тут нам здалося, що головний лікар трохи лукавить. Річ у тім, що крім республіканської оздоровниці, специфічні лікувальні послуги надають ще дві супутні їй приватні фірми — ТзОВ «Палсір» і «Спелеотерапія». А їхнім пацієнтам також потрібно спускатися в шахту. Чи не цією обставиною пояснюється «більша ефективність» солі у виробці восьмої копальні?

  У геологічному плані структура солі і мікроклімат в обох шахтах однакові. Це — один пласт. Стверджувати про якусь відмінність між ними неправильно.

  Насамперед хочу уточнити, що спелеотерапія — це дуже ефективний метод, але все-таки не панацея. Інше. На мій погляд, труднощі державної лікарні комусь вигідні, і не важко здогадатися, кому саме. Як скрізь це нині відбувається, приватні структури виштовхують ослабленого проблемами конкурента і розширюють простір для себе. Повторюю, це вже звичний для наших часів комерційний інтерес.

  Міністерство охорони здоров’я, у безпосередньому віданні якого ця лікарня, незважаючи на приписи, почало видавати більше путівок. Їх продаж здійснюють і приватні компанії, що розташовані у самій Солотвиній. А шахта не гумова. 

  Ці висновки підтверджують і в коридорах місцевої влади. Перед журналістами численні співрозмовники не криються: зберегти алергологічні лікарні справді треба. Це унікальні медичні заклади. Злочин —позбавити людей надії на полегшення стану здоров’я, підточеного небезпечними для життя недугами. Але... Кому біда, а кому — бізнес. Під прикриттям республіканської лікарні приватним фірмам непогано ведеться. Начальник управління агропромислового комплексу Іван Паук свого часу, коли ще працювала шахта №9, нарікав: просимо, дайте нам, скільки хворих лікується через державну лікарню, а скільки через приватні — ніхто не хоче надати інформації. Хоча за нашим моніторингом, наголошував він, 30 відсотків спусків — клієнти приватних структур...

Ярослав Чонка не заперечує: при державній лікарні справді працює дві комерційні структури. А що робити, коли немає повного фінансування і доводиться багато в чому жити за позабюджетні кошти? «Приватники», каже він, мають договір із солерудником і навіть допомагають йому матеріально. Проте перший заступник голови облдержадміністрації Іван Балога не згоден з таким поясненням «приватної ініціативи»: казати, що вони на самофінансуванні — означає обманювати людей. «За моєю інформацією, зі ста відсотків путівок 60 відсотків коштів проходять через приватні структури»... Прикро, що Міністерство охорони здоров’я та Мінагрополітики не знаходять часу для з’ясування ситуації ні на руднику, ні з комерційними структурами лікарні».

А доля восьмої шахти дуже незавидна. Якщо і її «лататимуть», як дев’яту, на лікуванні в Солотвиній можна буде поставити хрест. Крім того, йдеться не лише про можливість самих спусків, а й про забезпечення стабільності безпеки перебування хворих під землею. Страшно подумати навіть, як пацієнти, особливо діти, здолають, у разі чого, 300 метрів вертикальних східців, адже запасного ствола немає.

Попри ті витрати, які були потрібні для облаштування підземної лікарні, додалися й інші — спуск одного хворого коштує 50 гривень. На фінансові плечі лікарень (читаймо — хворих) лягла й оплата праці гірничих рятувальників. Оскільки підприємство роботу припинило, рятувальники залишилися не лише без зарплати, а й без коштів на утримання аварійно-рятувального оснащення, транспорту та інших засобів, необхідних для забезпечення термінового реагування на надзвичайні ситуації.

  Ситуація й справді абсурдна, — вважає Ярослав Чонка. — Заблукалих туристів, у тому числі й так званих «диких», рятувальники розшукують і рятують безплатно, залучаючи до цього й техніку, зокрема гвинтокрили. А от хворий за свою безпеку чомусь має платити.

Хтось платити повинен. Адже не тільки лікарні «ощасливлюють» своїм перебуванням у виробках підприємство, а й воно надає їм площу для хворих. Явища взаємопов’язані. Майже за Маяковським: солерудник і медичні заклади — близнята-брати. Але чи мають платити саме хворі? Адже на їхній гаманець і так випадає багато не передбачених сімейним бюджетом «статей видатків». Наприклад, матерям — за найм квартири для себе і додатковий пайок для дітей. Щороку харчування погіршується, наче ропа розмиває й асортимент харчів. «Діти були б просто голодні, якби ми їх не підгодовували з базарчика», — зізналася одна з мам, коли ми вийшли з кабінету головлікаря на вулицю. «Маючи такі надходження від приватних структур, могли б поділитися з лікарнею, підставити плече державі», — сказав нам і солотвинець, «який усе бачить, бо живе тут».

Але й навіть з такими витратами хворі не рахуються, особливо тоді, коли йдеться про найдорожче — здоров’я і життя своїх дітей. Нас оточила група стривожених жінок, благаючи, щоб допомогли врятувати лікарню. Якби це залежало від наших «пер»... На жаль, сліди від «паркерів» залишають інші. Часом вони виводять з глухого кута. Але найчастіше, так уже склалося, просто наслідять і забудуть. Дуже хочемо, щоб цього разу спрацював варіант перший.

Подивіться в очі цим дітям і прислухайтеся до їхніх рідних.

— Уперше сюди ми приїхали вісім років тому. Доти Дмитрик без крапельниці й швидкої допомоги обійтися не міг. Тепер він ще й спортом займається — футболом, плаванням.

— Ефект лікування — колосальний. Приїжджаємо сюди втретє. Приїдемо й учетверте.

Солідарними з ними в оцінці ефективності лікування методом спелеотерапії були й матері Артемка Шинкеєва, Назарчика Мельника, Андрійка Лагуша, котрі привезли своїх діток із Черкащини, Дніпропетровщини, Донеччини та інших областей України. Десятирічний Сашко Шаповаленко із Дніпропетровська хворіє на цю недугу з двох рочків. За весь цей час тільки вперше вдалося отримати безплатну путівку. І навіть якщо в майбутньому дістати її не вдасться, сказала мама, цілий рік працюватимемо, щоб купити позабюджетну.

Немає страшнішої картини від тієї, коли твоя кровиночка задихається. Коли гормони, крапельниці й швидка стають такими само звичними, як іграшки чи шкільний підручник...

Заради дитини батьки йдуть на все. Заради здоров’я люди не шкодують грошей. Цим користуються бізнесмени від медицини: як сказано, комерційний інтерес потребує простору. І на це відсторонено дивиться влада: для неї надзвичайна ситуація державного рівня, про яку треба дбати, — вибори. До речі, багато виборців хворіють на астму. Хто перший візьме «до відома» наш безплатний «піарний» натяк»?

Солотвина

Закарпатської області.