До 80-ї річниці створення Національної спілки письменників України
У 1934 році відбувся І Всеукраїнський з’їзд письменників, який проголосив створення Спілки радянських письменників України. Відтоді починає свою історію громадська творча організація, що об’єднує професійних літераторів.
Однак ще задовго до того в Україні виникла низка творчих організацій, породжених національно-культурним піднесенням. Це спілка селянських письменників «Плуг» (1922—1934); спілка пролетарських письменників «Гарт» (1923—1925), Вільна академія пролетарської літератури — ВАПЛІТЕ (1925—1928), Всеукраїнська спілка пролетарських письменників — ВУСПП (1927—1932), об’єднання «Пролітфронт» (1930—1931). У цей час Україна дізналася про творчість майбутніх класиків — Остапа Вишні, Івана Дніпровського, Миколи Куліша, Юрія Смолича, Володимира Сосюри, Павла Тичини, Миколи Хвильового, Михайла Ялового, Юрія Яновського та багатьох інших.
На початку 1930-х років українізація згорталася, зникали творчі організації. Постановами Центральних комітетів ВКП(б) від 23 квітня 1932 р. «Про перебудову літературно-художніх організацій» та КП(б)У від 5 травня 1932 р. «Про літературні організації» остаточно ліквідовувалися всі об’єднання літераторів. Це був вирішальний крок до підпорядкування радянській ідеологічній системі художнього слова в Україні. Залишалося створити єдину, керовану та контрольовану, організацію українських літераторів, підпорядковану Спілці письменників СРСР. Вона повинна була нести в український народ радянські ідеї та прославляти радянську дійсність.
Очолив СРПУ письменник Іван Кулик, згодом репресований (1937). Надалі головою правління спілки був драматург Олександр Корнійчук (1938—1941, 1946—1953). Від організації вимагали дотримання чіткої ідеологічної лінії, продиктованої компартійною системою. Спілка була складовою цієї системи, а її члени — гвинтиками в тоталітарній машині. Будь-які відхилення від регламентованого мислення розцінювалися як зрада, а інакомислячих клеймили «ворогами народу» й знищували морально, а часто й фізично.
У таких складних умовах змушені були виживати та пристосовуватися талановиті літератори. На долю багатьох із них випали переслідування, заборона творів. Загинули В. Вражливий, О. Досвітній, Г. Епік, М. Куліш, С. Пилипенко, М. Яловий...
У роки війни спілка проводила активну діяльність. Об’єднане Українське державне видавництво за період війни видало 900 назв книжок. Ці твори, пронизані патріотизмом і любов’ю до України, породжували віру в перемогу над окупантами, підсилювали національні почуття українців та їхню впевненість у кращому майбутньому.
Однак одразу після війни почалася нова хвиля боротьби з українським патріотизмом, що кваліфікувався як «буржуазний націоналізм». Спілка письменників стала заручником у цій ідеологічній боротьбі, від неї вимагали максимальної самокритики. Гонінь зазнали Олександр Довженко за кіноповість «Україна в огні», Максим Рильський за поему «Мандрівка в молодість», Юрій Яновський за роман «Жива вода». Львівських письменників Петра Карманського, Михайла Рудницького, Андрія Патрус-Карпатського було звинувачено в націоналізмі та виключено зі складу СРПУ. В 1951 р. жорсткій критиці піддано написаний ще в 1944 році вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну», а саме правління Спілки радянських письменників України було звинувачене в «неналежній пильності» та «ненаданні йому принципової партійної оцінки». Зупинився цей процес, який загрожував повтором національної трагедії періоду репресій 1930-х років, лише зі смертю Сталіна.
Хрущовська десталінізація позначилася й на діяльності Спілки письменників України, очолюваної тоді Миколою Бажаном (1953—1959). Почали з’являтися нові імена та нові твори. Надалі спілка, очолювана Олесем Гончарем (1959—1971), вела активну роботу з реабілітації репресованих письменників, поновлення їх у правах, видання їхніх творів тощо.
Особливою віхою в історії організації можна вважати період кінця 1980-х — початку 1990-х років. У той час спілка, очолювана Юрієм Мушкетиком, стала одним із центрів національно-визвольного руху. Серед спілчан були представники Народного Руху України (проект його програми газета «Літературна Україна» опублікувала в лютому 1989-го ). 16—19 квітня 1991 року відбувся Х з’їзд Спілки письменників України, який заявив про відокремлення української спілки від Спілки СРСР та початок самостійного існування.
В серпні 1991-го почалася нова сторінка в історії організації. Її очолювали Юрій Мушкетик (1991—2001), Володимир Яворівський (2001—2011), Віктор Баранов (з 2011 р. понині). В країні зросло нове покоління літераторів, з’явилися нові твори, позбавлені ідеологічної заангажованості, притаманної радянській добі.
Далі подаються витяги з документів із фондів Центрального державного архіву громадських об’єднань України, що стосуються історії Спілки письменників України.
Витяг із довідки ЦК КП(б)У «Про окремі факти проявів націоналізму в літературі, критиці, театрі...» 14 серпня 1933 р.
[...] Щодо української пролетарської критики, то треба відзначити таке. Фронт цей найслабкіший. Критиків у нас на Україні кілька чоловік. Перші роки з активізацією хвильовизму проти нього в основному боролися кілька товаришів. [...]
Але на сьогоднішній день ці критичні сили не впорюються зі своїми завданнями. Критика не проробила відповідно до настанов партії цілої низки завдань, що перед нею стоїть. У працях нашої марксистської критики є елементи впливу націоналістичної критики, вони потребують нового дослідження і переоцінки. [...]
Разом з активністю письменників, які виконували замовлення націоналістів, активізувалася і націоналістична критика. Тут переважали зубри націоналізму на чолі з Єфремовим, Грушевським, Дорошкевичем, Филиповичем, Зеровим, Ніковським, котрі теоретично узаконювали й обґрунтовували гасла шумськизму-хвильовизму, українського фашизму. [...]
Продукція української буржуазної критики, для стороннього ока підфарбованої радянізацією, надзвичайно велика, в десятки раз більша від критики пролетарської.
Літературно-критичні праці Грушевського, Єфремова, Дорошкевича — це десятки томів. Усі передмови до творів українських дореволюційних письменників написані виключно представниками цієї школи. Антології, хрестоматії, різні альманахи, збірки, редагування творів старих українських письменників — це все було на відкупі у цих критиків.
Нині сектор літератури і мистецтва зайнявся вивченням і оцінкою цього колосального доробку націоналістичних критиків, як і перевіркою праць всього критичного фронту. [...].
Витяг із довідки Спілки радянських письменників України про становище в спілці, надісланої першому секретареві ЦК КП(б)У М. Хрущову. 17 вересня 1945 р.
[...] Выдвигают положение о том, что украинская литература до настоящего времени никогда не была в более тяжелом положении, так как сейчас писатель не уверен — может ли он писать и будет ли его произведение напечатано; на Украине создана двойная цензура — кроме Главлита существует еще комиссия Политбюро, которая решает судьбу любого произведения.
Нечего и говорить, что о членах комиссии Политбюро в среде писателей можно услышать весьма нелестные отзывы. Многие из них считают некомпетентными судить о художественных качествах произведения и решать его судьбу.
Кроме того, среди значительной части писателей идут разговоры о том, что если в Союзе писателей и дальше будут комиссары (намек на тов. Поликарпова в Москве и Золотоверхого в Киеве), то надо решительно ставить вопрос о ликвидации Союза писателей вообще, так как создавшаяся атмосфера не способствует развитию литературы, а тормозит его.
Действительно, атмосфера в Союзе писателей в настоящее время не совсем нормальная. Объясняется это тем, что значительная часть писателей за последние два года почти ничего из своих произведений не увидела в печати. Многие жалуются, что даже во время эвакуации, в Уфе, печаталось больше книг, чем сейчас. С другой стороны, усиление требований к писателям, совершенно неизвестных раньше и полностью отсутствовавших во время войны, вызывает возбужденное состояние у многих из них.
Витяг із постанови Політбюро ЦК КП(б)У «Про перевірку виконання Спілкою радянських письменників України рішення ЦК ВКП(б) про журнали «Звєзда» і «Ленінград». 7 жовтня 1947 р.
[...] Серйозним недоліком в роботі СРПУ є те, що рішення ЦК ВКП(б) про журнали «Звєзда» і «Ленінград» в Спілці радянських письменників України були сприйняті формально. Було поставлено питання про необхідність ліквідації серйозних недоліків та помилок в роботі письменників, було проведено ряд зборів, були виступи письменників та не лише письменників, а й керівних працівників. Зовні наче б всі елементи критики та самокритики було дотримано, однак насправді все це носило характер формальний, добросердний.
Насправді серйозні недоліки та помилки і Спілки письменників в цілому, і окремих письменників не були піддані гострій більшовицькій критиці. [...].
Неправильні відносини, які склалися між письменниками протягом багатьох років, носили приятельський характер, призводили до замазування недоліків. У зв’язку з цим у Спілці письменників України серйозна, принципова більшовицька критика була замінена приятельською критикою, що фактично створювало в середовищі письменників обстановку добросердя, притуплювання пильності та примирення до рецидивів українського націоналізму в літературі. Обивательські відносини переросли фактично у відносини політичного примирення до націоналізму, до ворожих буржуазних проявів у літературі. [...]
Витяг із листа групи творчої та наукової інтелігенції України до Генерального секретаря ЦК КПРС Л. Брежнєва, голови Ради Міністрів СРСР А. Косигіна та голови Президії Верховної Ради СРСР М. Підгорного з протестом проти політичних процесів. Квітень 1967 р.
Уважаемые товарищи! Обращаемся к вам по вопросу, глубоко волнующему различные круги советской общественности.
На протяжении нескольких последних лет в Советском Союзе проводятся политические процессы над молодыми людьми из среды творческой и научной интеллигенции. [...]
Многие факты говорят о том, что проводимые в последние годы политические процессы становятся формой подавления инакомыслящих, формой подавления гражданской активности и социальной критики, совершенно необходимой для здоровья всякого общества. Они свидетельствуют об усилившейся реставрации сталинизма, от которой столь энергично и мужественно предостерегают И. Габай, Ю. Ким и П. Якир в своем обращении к деятелям науки, культуры и искусства СССР. На Украине, где нарушение демократии дополняются и обостряются извращениями в национальном вопросе, симптомы сталинизма проявляются ещё более явно и грубо.
Мы считаем своим долгом выразить глубокую тревогу по поводу происходящего. Мы призываем Вас использовать свой авторитет и свои полномочия в том направлении, чтобы органы суда и прокуратуры строго соблюдали советские законы и чтобы возникающие в нашей общественно-политической жизни трудности и разногласия разрешались в идейной сфере, а не отдавались компетенции органов прокуратуры и госбезопасности.
[Підписалось 139 осіб].
Публікацію підготувала начальник відділу використання інформації документів Центрального державного архіву громадських об’єднань України, кандидат історичних наук Світлана Власенко.
Фото надане архівом.
Письменники М. Рильський, П. Тичина, П. Панч і В. Сосюра на відбудові Києва. Липень 1944 р.